Ми повинні робити щось для того, щоб покоління, яке нас захищає, не стало “втраченим” | Львівська мануфактура новин
Підтримати проект
регіональні новини
Ми повинні робити щось для того, щоб покоління, яке нас захищає, не стало “втраченим”
08 Листопада, 18:34

Ми повинні робити щось для того, щоб покоління, яке нас захищає, не стало “втраченим”

Вечірнє місто. Вихідний день. Сутінки. Безперечно, я б хотіла відчувати інші емоції в цей момент. Спокій, відчуття комфорту, тепло.  Прохолодне повітря приємно розвіює волосся… Тут, в один момент, моя увага фокусується на чоловікові, який йде назустріч. Він з милицею. У формі. Без правої ноги.

Поруч йде сімʼя. Мама з хлопчиком років восьми. В один момент дитина зупиняється і голосно каже: «Дивись у цього чоловіка немає ноги». Відстань між ними була невеликою, тому військовий чітко почув, що сказав хлопець. Мені запамʼятався його погляд. Він дивився у вічі не дитині, а матері… а вона промовчала і швидко пройшла повз нього.

Ця ситуація вибила мене зі своїх внутрішніх роздумів і повернула у реальність. Мені болить… Коли ми навчимося не опускати очі у ситуаціях, де стикаємось із скаліченими військовослужбовцями? Коли кожен цивільний нарешті зрозуміє, що такі ситуації – це наша відповідальність? Питання риторичні звісно. Однак вони виникають у моїй голові регулярно.

Я не засуджую реакцію цієї матері, бо я не знаю її пережитого життєвого досвіду. Можливо вона сама пройшла пекло війни, а акцент уваги сина на болісній реальності став тригерним і  тому вона розгубилась.  Однак, мені болісно розуміти, що такі ситуації досі мають місце у нашому суспільстві. Суспільстві, яке вже близько 10 років бореться за свою незалежність і територіальну цілісність. Щодня… Здавалось би, ми повинні вже адаптуватись. Навчитись жити в цих умовах, розуміти виклики, які постають перед нами в часі війни і працювати…У цій «ненормальній» реальності, яку ми не обирали. Однак ні…

На скалічених військовослужбовців досі дивляться або зі страхом або із жалістю. Деякі діти досі не знають, чому ці загадкові люди у формі без кінцівок. А хтось  дозволяє собі засуджувати у медійному просторі російськомовних азовців. Так, я розумію, що все це реальність, яку ми не обрали, однак МИ ПОВИННІ НАВЧИТИСЬ ЖИТИ У НІЙ. Кожен цивільний. Наша найбільша подяка за захист – це повага і допомога у адаптації кожного військовослужбовця до мирного життя.

Війна викликає безліч емоцій на лицях тисячі людей. Хтось бачив її на власні очі і тепер боїться зустріти знову. Хтось втратив рідних через неї. А хтось в цю саму хвилину стоїть на передовій з незламним вогником любові до власної держави. В уяві одразу з’являються картинки з мертвими тілами, дітьми-сиротами та сльозами жінок. Скалічена назавжди психіка людей та відсутність фізичного здоров’я. Все це наслідки цього жахливого слова «війна»,  під яким приховано десятки страхіть.

ОДНАК МИ ПОВИННІ ПРОДОВЖУВАТИ БОРОТИСЬ. Пояснювати дітям те, що ці люди мають «залізні ноги» лише тому, що росія щодня хоче знищити нас. Працювати над адаптацією суспільства під потреби Героїв. Ставитись з розумінням до нових викликів.

Памʼятаймо, що ці люди щодня жертвують своїм життям і здоровʼям заради того, щоб ми мали можливість просто займатись своїми справами. Ці люди – Герої! Свій обовʼязок перед нашою державою вони виконали, тепер наш обовʼязок – адаптувати їх до звичайного життя. З вдячністю, а не з співчуттям.

Я вірю в те, що нам вдастся уникнути «втраченого покоління» про яке писав Ремарк у своїх романах. Кожен з нас під час чи після війни працюватиме для того, щоб покоління, яке захищало нас, стало не «втраченим», а інтегрованим у нове суспільство. Поствоєнне, але не зламане. Масштаби цієї роботи наразі важко оцінити. Вони безмежні. Однак вони є посильними кожному з нас. Не забувайте про це!

  • 0
  • 499
Схожі публікації