регіональні новини
Написати нам
13 Грудень, 13:58
Наталка Добрянська: «Головне – бажання побачити нове і бути готовою потратити трохи часу на подорож»

 Мої освітянські мандри Одеса

Ed Camp. Саміт. «Янголи в дії.» Ці слова супроводжували і надихали впродовж останнього місяця. Вони, ці слова, були наповнені сенсом в дуже непростий час. Час тотальної втоми. Від роботи. Від спілкування. Від людей.

З сарказмом ставила собі діагноз – «отруїлася людьми». Так здавалося на той момент. Було зле. Морально. Фізично. Багато неприємних моментів. Таких, які розривали на шматки. Тіло. Душу. Думки. Думка про мандрівку тішила. Гріла. Давала сили. Люблю мандри. Вони дають можливість думати. Аналізувати. Не зазнавати якогось зовнішнього, стороннього впливу. Знайомитися з новими людьми. Отримувати новий досвід. Відчувати жагу до життя. Дивитися і бачити. Слухати і чути.

Багато моїх мандрівок пов’язані з роботою. Недавно пригадала, що цьогоріч можу відзначити маленький ювілей моїх освітянських мандрів. 10 років. Мало чи багато? Хтозна… Я встигла за це десятиріччя багато. Особливо поєднувати роботу і можливість прогулятися новими, незнайомими місцями. Подивитися навіть тоді, коли працюєш багато і сил залишається тільки на те, щоб добратися до готелю. Але це лише на перший погляд. Бо насправді не можу відмовити собі у задоволенні пройтися неспішно вулицями нових або уже знайомих міст.

Здебільшого заходи, які відвідую, відбуваються у містах, тому вибір міста – це не забаганка, а обставина, яка від мене вже не залежить. Хоча бувають і винятки. Наприклад, освітянський фест у Количівці біля Чернігова. І там знайшла можливість пройтися полями до Десни. Головне – бажання побачити нове і бути готовою потратити трохи часу на подорож. Навіть, коли втомлена. Змучена насиченими подіями. Знесилена. Цього разу була Одеса. Дорогою зловила себе на думці, що на південь України вперше їду взимку. Зазвичай, Одеса в мене асоціювалася з морем, сонцем і пляжем. Ну… майже все так і було. Лише форма одягу відрізнялася.

Обставини, що супроводжували перед поїздкою, були не дуже сприятливі. Хвороба. Втома. Зрештою, воєнний стан і маса запитань (найбільше від мами), чи не боюся їхати. Та ні, відповідала їм, не боюся. Мене турбувало інше. Знову їду сама. Одна-однісінька від нашого чарівного міста. Я прекрасно розуміла мету поїздки, усвідомлювала, чому сама. Знала, що мого повернення чекатиме команда, з якою далі разом працюватимемо над спільною проблемою. Та хробачок гриз. Знову одна. Знову невідоме. Знову все з початку. Таке вже було. Влітку. Поїздка в Харків. Мабуть, досвід таких поїздок дає сили та наснагу бути сміливішою. Впевненішою. Та попри саму мотивацію «Все вийде, не бійся», в той момент, коли сідаєш у потяг, хочеться бути з кимось. З людиною, з якою можеш потеревенити. Про мету поїздки і не лише. Навіть чаю попити. З кимось у компанії. Не самій. Можливо, колись так і буде. А поки була сама. Так починалася майже кожна моя освітянська мандрівка.

На щастя, завершення кожного разу було різне, але позитивне. Мабуть, тому й не боюся мандрувати сама. Засвоїла основне – потрібно завжди вірити, що впродовж мандрівки зустрінуться ті, кому з тобою по дорозі. Частина з них десь загубиться у складних перипетіях життя. А частина таки залишиться. Залишиться, щоб періодично – хтось часто, хтось рідше, написати: «Привіт, Наталко! Як справи? Коли їдемо у чергові мандри?»

  • 0
  • 688

Схожі публікації