Мабуть, у житті кожної людини трапляються миті, коли щось йде не так. Здається, що всі проти тебе. Світ проти тебе. Люди проти тебе. Все, що ти робиш, видається не таким. Навкруги все малюється темними кольорами. Робота, яка вчора тішила позитивними моментами, сьогодні не радує. Тобі не хочеться нікого ні бачити, ні чути. Дратує телефон. Злять друзі, які ставлять тисячі запитань і дуже хочуть знати, що з тобою відбувається. Тобі просто зле. Дуже зле…
Ти знаєш, що сталося. Ти навіть можеш пояснити, чому все навколо відбувається саме так. Можеш, але не хочеш. Бо не впевнена, що зрозуміють. Бо про це не прийнято говорити. Нікому. Ти боїшся навіть думати про це. Тому що думка про це руйнує. Ламає ребра. Виносить мозок.
Часом у відповідь на запитання ти жартуєш, що в тебе зараз життя у стилі зебри-мутанта. Зебри чорного кольору. Так може тривати довго. Дуже довго. Ти живеш у своїй проблемі і вважай, що нічого не можеш з нею зробити. Живеш до якогось певного моменту. До тої миті, коли усвідомлюєш, що далі так бути не може. Якби мене запитали, коли в мене настала мить зміни, я б, напевно, назвала точну дату і момент. День, який змінив мене. Мить, яка показала, що далі так бути не може. Хвилина чи секунда, коли сказала собі «Досить!». Момент, коли вирішила змінити і змінитися. Це сталося настільки несподівано, що спочатку сама злякалася. Не повірила, що може так бути. Одне коротке повідомлення. Два речення. Вони навіть були адресовані не мені. Іншій людині, яка чомусь вирішила, що мені цей меседж буде цікавий. Ворогу б не побажала отримати таке повідомлення. Але було пізно. Два зловісних речення в моєму телефоні. Прочитала. Усвідомила. І перекреслила.
Усе те, що руйнувало, раптом відійшло десь далеко. Настільки далеко, що було відчуття, що всі прикрості були не зі мною. Ні, зміни в той момент не відбулися. Тоді, погожого весняного дня, прийшло усвідомлення, що для того, щоб змінити щось у житті, потрібно починати зміни. З себе. З свого оточення. Зрештою, зміни в іміджі, гардеробі та інших дрібничках. Колись давно, читаючи різну психологічну і не дуже літературу, вважала, що це чиясь вигадка про те, як змінити себе. А тут якось так все склалося…
Зміни зовнішні – колір волосся, стрижка, одяг – потягнули зміни внутрішні. Змінилося багато. Люди, які ще вчора були рідними, стали чужими. Друзі , які вчора мило щебетали, сьогодні зникли з активного статусу. Дороги, які вчора були зручними, стали задовгими. Змінилися звички, смаки. Такий собі калейдоскоп змін. Іноді здавалося, що це відбувається не зі мною. Та дивлячись у дзеркало, розуміла, що зі мною.
Я багато втратила. Дуже багато. Але ще більше залишилося… Поруч були діти. Найрідніші. Ті, які підтримували завжди. Залишилися друзі. Ті, яких не дивувало, що можу щезнути на деякий час, а потім з’явитися з півгодинним монологом. Ті, які ставили незручні запитання і не завжди отримували відповідь. Але вони залишилися.
Період змін просто показав, хто був другом. Робота, яка приносила задоволення. Нові дороги. Може, не завжди прямі і зручні, але мої. Ті, якими можна було йти до мети. Йти до змін. Дивитися і бачити. Слухати і чути.
Жити і насолоджуватися.
