Поки Таня ходила в душ, її речі посунули в спортзалі польської школи на протяг біля коридору. Так само як півроку тому в Одесі її ліжак перетягнули в дальній кут пляжу під бетонну огорожу біля туалету.
– Ми тут компанією, хочемо разом відпочивати. А ви – сама. Без образ. Ви ж не проти?
– Так, звичайно. Нормально. Дякую.
А на душі так гірко!
Як же так?
Зранечку зайняла хороше місце біля води, заплатила за вхід, ліжак і парасолю.
І на тобі. Вона сама, чого ж її не посунути. Всім на світі треба більше, ніж їй.
Ні, вона не протестує.
Це ж егоїзм протестувати, скандалити, вимагати. Негарно якось. Незручно. Соромно бути в образі.
Хіба зле тут? Ні. Море – ось воно, купатися можна, сонечко світить. Навіть кораблі і чайок видно. Інколи. Чого не побачила за бетонною огорожею, можна дофантазувати, поки сидиш біля туалету.
Ви – Таня?
Ви, часом, не Таня?
Добра, вихована і скромна.
Таких як Таня завжди просять пересісти, перейти, посунутися зі свого наперед зайнятого, заброньованого і навіть оплаченого місця.
Та ще прямо в очі кажуть:
– Іншим це дуже потрібно. Ви ж не проти? Без образ?
А от нема чого це терпіти. І якщо ви чесно заплатили та домовилися, нема чого звідси йти.
Так, треба цьому вчитися.
Вчитися сідати, згідно купленого квитка, боронити свої права та вимагати все, що положено чи обіцяно в прайсі.
Ні, не скандалити, працювати ліктями. Та й не вийде без тривалої практики.
Спокійно поясніть, що ви спеціально прийшли раніше, домовилися з господарями і йти звідси не будете.
Прошу вас, почніть говорити «НІ».
Відмовляйте, якщо треба.
Саме час навчитися.
Щоб вижити.
Щоб зберегти себе.
Інакше так і проведете своє життя біля бетонного паркану і туалету, заплативши за це, як за 5 зірок.⠀
