“Я б змінив усі тротуарні бордюри”: військовий після трьох поранень про Львів із крісла колісного | Львівська мануфактура новин
“Я б змінив усі тротуарні бордюри”: військовий після трьох поранень про Львів із крісла колісного
02 Листопада, 20:21
logo-black

“Я б змінив усі тротуарні бордюри”: військовий після трьох поранень про Львів із крісла колісного

Востаннє Володимир Пономарчук вибирався у Львові на боулінг. Йому 29 років, понад десять із них він служить у війську. За цей час у нього було три поранення, ампутація правої ноги й розрив барабанних перетинок. Зараз він утретє відновлюється в Національному реабілітаційному центрі UNBROKEN.

Розмовляємо на вулиці, на території центру. Володимир рухається на сучасному кріслі колісному, охоче відповідає на запитання і багато жартує. Про поранення говорить легко.

«Коли я пересувався на двох ногах, мені було вільно», – каже він і усміхається.

Ми говоримо про Львів. Але спершу про дорогу до нього.

Контракт у 18, три поранення і протез

Свій перший контракт Володимир підписав у 18 років. Приклад мав перед очима: старший брат і дядько пішли захищати Україну ще 2014 року. Починав стрільцем на Маріупольському напрямку й за рік отримав перше поранення, кульове. Потім опанував фах навідника-артилериста, повномасштабне вторгнення зустрів у Харкові, воював у Харківському контрнаступі. Згодом став оператором важкого дрона-бомбардувальника.

Торік наприкінці літа на Куп’янському напрямку він наступив на протипіхотну міну. Що правої ноги немає, зрозумів, коли прокинувся після ампутації у шпиталі. Прийняти це було непросто. Допомогли дружина і реабілітація в UNBROKEN.

У центрі він побачив, як інші бійці впевнено пересуваються на протезах, і поставив собі ціль: ходити на протезі вже в перший день. Після реабілітації він міг звільнитися або служити на тиловій посаді. Обрав бойову роботу в 411-й окремій бригаді безпілотних систем «Яструби». Третє поранення наздогнало його дорогою з позицій на Запорізькому напрямку: пікап наїхав на протифугасну міну. Автівку втратили, Володимир дістав струс мозку й розрив барабанних перетинок. Далі дорога повторилася: він знову опинився в UNBROKEN.

«Тут потрібно переїхати, там з’їхати»

Тепер маршрути в нього інші. Протез є, над ходьбою він далі працює з фізичним терапевтом, але про місто розповідає як людина на кріслі колісному. Львів Володимир переважно хвалить. Переїзди в центрі, каже, загалом доступні, якщо не рахувати бруківки, якою на кріслі їхати складно. Громадським транспортом він їздив двічі, і «обидва рази водій мені допомагав. Виходив і допомагав заїхати». Місце для крісла було.

Головна скарга – магазини:

«Дуже мало закладів, де є пандуси й куди можна заїхати на кріслі колісному».

Але чим довше говоримо, тим складнішим стає місто. Щоб перейти з однієї вулиці на іншу, іноді доводиться виїжджати на проїжджу частину й уже звідти перебиратися на інший бік. Перед заходами він разом із менторами планує свою подорож. Проте нещодавно до одного навчального закладу Володимир так і не потрапив: там немає пандуса, високі сходинки, а будівля, за його словами, має архітектурну цінність, тому змінювати її не можна.

Раніше покриття дороги, тротуари й пандуси ніяк не впливали на його пересування.

«А зараз я на це дуже звертаю увагу», – каже він.

Запитуємо, що в дорозі містом забирає найбільше сил.

«Напевно, це необхідність постійно планувати маршрут і стежити за місцевістю», – відповідає Володимир. Швидко й комфортно їхати не дає покриття. «Постійно трапляються ямки: тут потрібно переїхати, там з’їхати. І так протягом усієї дороги. Це найбільше забирає сил».

На війні земля під ним вибухала двічі. У Львові вона просто виснажує. Є ще звуки, яких бракує. Після операції він почав чути трохи краще, але те, що відбувається позаду, чує не завжди.

«Наприклад, зараз дуже популярні електроскутери, і їх я не чую. А от люди позаду можуть під’їжджати ближче, підтискати. За виразом обличчя видно, що людина не дуже задоволена тим, що я займаю частину дороги. Але поки ніхто прямо нічого не казав», – сміється він.

 

«Я вірю, що все це зміниться»

Допомогу Володимир приймає.

«Я ніколи не відмовляюся від допомоги. Якщо людина хоче допомогти, то чому ні?». Особливих правил тут немає: «Думаю, достатньо просто підійти, привітатися і прямо запропонувати допомогу».

Якщо обирати одну зміну для Львова, його відповідь коротка:

«Я б змінив усі тротуарні бордюри».

Зараз Володимир відновлює слух, удосконалює ходьбу на протезі й організовує збори на автівки для бригади: підрозділ утратив кілька машин, одну підірвали на міні, іншу знищив FPV-дрон. Після реабілітації він планує повернутися до побратимів. Інших варіантів не розглядає.

У серпні він пояснював це просто: війна триває, і він має боронити свою країну.

Насамкінець запитуємо, що для нього сьогодні означає бути незалежним. Він не говорить ні про крісло, ні про протез, ні про бордюри.

«Напевно, це віра в перемогу. Ця думка ніколи мене не залишає. Я вірю, що ми переможемо, що в нас усе буде добре, а Україна вийде на такий рівень у світі, коли ми почнемо розвиватися і життя людей покращиться. Ми забудемо, що таке повітряна тривога, бомбардування, загибель рідних і близьких. І я вірю, що все це зміниться».

Нагадаємо, 36-річна Андріана з Львівщини чотири роки страждала від незрозумілої слабкості, тривожності, панічних атак і проблем із тиском. Згодом у жінки розвинувся цукровий діабет, а вага почала стрімко зменшуватися. Причиною виявилася 10-сантиметрова пухлина надниркової залози, яка виробляла надмірну кількість гормонів стресу.

User Image
Вікторія Скороход