Національний пантеон героїв має об’єднувати не лише військових, а й діячів культури, – історик Ярослав Грицак

В Україні тривають дискусії щодо створення Національного пантеону героїв. Поштовхом до нового етапу обговорень стало перепоховання лідера ОУН Андрія Мельника та його дружини Софії Федак. Історик та професор Українського католицького університету Ярослав Грицак переконаний: майбутній пантеон має стати не лише місцем військової пам’яті, а простором національної історії, де будуть представлені й культурні, і політичні діячі України.

Це має бути подвійний вибір. Передусім потрібно обрати достойне місце. Воно має мати не лише символічне значення, а й достатню площу, щоб у разі потреби там могли збиратися багато людей. Дуже важливо, щоб це було місце близько до центру міста, з хорошою транспортною доступністю. І не менш важливе питання кого саме вшановуватимуть у цьому пантеоні. Ми маємо добрі європейські приклади. Наприклад, площа Героїв у Будапешті чи меморіальні простори у Відні. Українцям тут не потрібно вигадувати щось абсолютно нове, є моделі, які можна наслідувати. Зараз у Києві якраз тривають дискусії щодо місця для такого пантеону. І, наскільки мені відомо, варіант, який пропонує влада, не є єдиним можливим.

Ні. Я говорю саме про національний пантеон. І це не обов’язково мають бути лише військові герої. Я припускаю, що там мають бути і Шевченко, і Франко, можливо, Сковорода. Йдеться про людей, які формували українську націю та її культурний капітал. Звісно, військових постатей буде багато, можливо, вони навіть переважатимуть. Але не можна обмежуватися лише військовими. Незалежність України творили не тільки військові, а й поети, письменники, історики, мислителі.

Ні, я думаю, цього не буде. Могила Шевченка сама по собі є місцем пам’яті. Її не можна рухати. Ідеться радше про створення символічних знаків, скульптур чи меморіальних об’єктів. Не обов’язково, щоб усі постаті були саме перепоховані фізично.

Я припускаю, що так. Бо навряд чи саме це місце стане повноцінним національним пантеоном. Зараз, наприклад, обговорюють ідею створення такого простору біля Музею історії України у Другій світовій війні. Це велика площа, символічне місце, близьке до центру Києва. Але поки що це лише один із варіантів.

Насправді жодних чітких критеріїв не буде. Це завжди певною мірою суб’єктивне рішення. Але я думаю, що в багатьох випадках суспільство зможе досягти консенсусу. Ми приблизно розуміємо, кого українці вважають своїми національними героями. Для мене важливіше не сам список, а механізм ухвалення рішень. Має бути створена авторитетна громадська комісія – з істориків, письменників, військових, культурних діячів, яка після дискусій і консультацій ухвалюватиме рішення.

Так, абсолютно. Якщо ми говоримо про національний пантеон, то він не може складатися лише з військових постатей.

Я категорично не хочу брати участь у таких дискусіях. Це питання смаку й суб’єктивного сприйняття. У соцмережах завжди буде багато критики та емоцій. Але найважливіше, щоб було ухвалене рішення і щоб суспільство це рішення приймало.

Передусім потрібно пам’ятати: це внутрішня справа України. Ми маємо право ухвалювати власні рішення щодо своєї історичної пам’яті. У різних народів різні історичні травми та різні національні символи. Для Ізраїлю центральною темою пам’яті є Голокост. Для України боротьба за незалежність. Не обов’язково, щоб ці моделі пам’яті повністю збігалися. Важливо інше чи можемо ми підтримувати нормальні стосунки навіть попри розбіжності в оцінках історії.