Олег Шиба: «Я бачив не просто біль і кров, а смерть»

Тетяна Руда

Олег Шиба – президент Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова і волонтер. Координує медиків-волонтерів у Станиці Луганській, Новому Айдарі, Гірському Луганської області та Мар’їнці на Донеччині. На передову війни їздить вже 5 років поспіль.

Він є депутатом Радехівської ОТГ. Зараз балотується на «рідному» 119 окрузі до Верховної Ради від партії «Голос».

Домовитися про зустріч з Олегом непросто: він або везе машини на схід або щойно звідти повернувся. Менше як два тижні тому разом з друзями передавав на фронт медичні машини.

– У нас вже все налагоджено. Зараз у шпиталі задіяні майже 500 медиків з усієї України. Вони самоорганізувалися та відлагодили схему постійних ротацій. Хірурги й анестезіологи працюють у своїх лікарнях, але стискають графіки, чергуються між собою.

– Все просто: побачив, що на передовій бракує фахової медичної допомоги. А сам Шпиталь заснував із колегою-волонтером та ще кількома друзями. Сьогодні наші “швидкі” працюють по всій лінії фронту.

– У 2014 році коли почалася війна, я пішов до військкомату, зголосився бути добровольцем. Проте мене не взяли, бо я – багатодітний батько, маю трьох синів. Став волонтером: збирав і купував медикаменти, техніку, бронежилети, харчі, і навіть “швидкі”. Я бачив не просто біль і кров, а смерть. І найважче було – знати, що порятунок був можливий, якщо б військовий знав, як треба діяти, як собі допомогти.

І в селах медицина часом існує лише на папері, а в реальності – допомагай собі сам або помирай. Лікарі критично потребують нових знань. Дати їх медикам і кожному воїнові – моя мета.

– Тут зростають мої сини. Я побачив, як живуть у Португалії, як працюють і відпочивають у Німеччині. Але хочу Європу, у кращому розумінні цього слова, збудувати в Україні. Наші цінності – святість родини, любов до рідної землі, повага до людей праці, сильне село, справедливість і честь – це те, заради чого варто самовіддано боротися проти будь-яких ворогів.

– Головна моя підтримка – це життєвий досвід, а протекція – мої сини і родина, які мотивують щодня зробити більше, ніж учора. Останні роки змінили кожного з нас. Думаю, вони також змінили ту усталену думку, що Верховна Рада – це тепленьке місце для “сильних світу цього”, куди простій людині ніяк не дістатися. Але ми маємо розуміти, що “грошові мішки” у високих кабінетах піклуються лише про своє збагачення, громаді від того тільки біда. Є шанс змінити це.

– Я йду не сам. У нашій партії зібралися люди, які у своїх професіях досягли дуже багато, в кожного за плечима – величезний досвід. Будемо допомагати один одному! Я – волонтер, який найбільше контактує з військовими медиками. Саме тут я маю план дій, який дасть нашим військовим ефективні знання і покращить забезпечення їхніх потреб.

– Насправді інструментарій для роботи у депутата доволі потужний. Треба активно й ефективно використовувати його. Ми ж бачимо, що одні народні обранці чомусь завжди щось ініціюють, готують законопроекти, відстоюють, виступають, пропонують. Інші – просиджують або й узагалі не з’являються у залі. Я не прийшов на чужий округ, до незнайомих людей. Я кандидую серед своїх, серед земляків, які знають мене і мою родину.

– Ніколи. Нас, волонтерів, потребують. Ми не маємо права зупинитися. Всі волонтерські проекти ми виконували спільно з дуже великою командою. У кожного є своя частина роботи. Я долучатимуся на тому рівні, де можу бути найефективнішим. Вірю, що зможу допомагати ще більше.