Коли ми живемо в Україні, то повинні спілкуватися українською мовою: історія американської сім’ї, яка вже майже 20 років мешкає у Львові

44-річний Джошуа Стіл родом із Техасу. У 18 років він вперше приїхав в Україну, а через чотири роки – переїхав жити до Львова. Із того часу він уже повністю освоївся у нашій країні, вивчив мову, одружився з американкою Келсі та став батьком аж шести дітей. LMN дізналась, чому Джошуа вирішив переїхати до України, як йому вдалось так швидко вивчити мову та яких українських традицій дотримуються у його сім’ї.

Джошуа: Так сталось, що ще у підлітковому віці я почався їздити на «Місійні проекти». Спершу я їздив у Гонконг, а потім мене запросили на проект у Київ, це був 1997 рік. Коли я приїхав у столицю України, в мене було враження, що я повернувся назад у часі, адже на той час Київ мав ще такий радянський вигляд, адже Союз тільки розпався. Мені здавалось, що все сірого кольору, все таке однакове, не було супермаркетів, лише гастрономи. Навіть коли я приїхав у Львів, то теж було таке. Це було враження від міста, але потім я дізнався історію Союзу і зрозумів це все. Однак, враження від людей було зовсім іншим. Я подружився із ними, мені сподобалась мова.

Джошуа: Перший раз я був у Києві п’ять місяців. Потім повернувся до Америки, вчився там, працював на одній фірмі декілька років. Це була як кар’єра, але вона була для мене із думкою, що я хочу повернутись в Україну. Батьки казали, щоб я спершу показав, що я можу заробляти гроші та підтримувати сім’ю, а тоді, якщо захочу – можу їхати в Україну, що, зрештою, я і зробив у 2001 році.

Джошуа: У 1997 році, коли я приїхав до Києва, тоді це був короткий проект.  Але під час підготовки, ми вже розуміли, що в Україні є російська та українська мови. І нам пояснювали про історію, розвиток та мовне питання, тому ми вирішили для себе, що хочемо вивчити не російську мову, а українську. Але на той час у Києві, ми розуміли, вивчити українську буде складно. І ми питали, якщо хочемо вивчити українську, то де нам краще жити в Україні. Нам сказали, аби ми їхали у Львів.

Джошуа: Я не знав чи зможу вивчити іноземну мову, чи вдасться мені, адже у мене не було досвіду. Тому я ставився фанатично до цього. В мене було два підходи: перший – це занурення, тобто, я старався подальше триматись від американців, втікав від них. Натомість старався максимально проводити час із українцями. Я навіть пам’ятаю, як одного разу проходив у центрі і там була  стара бабця, яка просила гроші. Я думаю, якщо вона стоїть, то значить має час. Підходжу до неї, даю якісь копійки і кажу: «Ось вам копійки, можна з вами порозмовляти, бо я стараюсь вивчати українську, в мене була вона дуже ламана». Вона  дуже скептично до мене поставилась і дивиться і каже: «Скажіть, що ви конкретно хочете?» Це був один аспект – просто бути із людьми та розмовляти із ними. Крім того, я найняв репетитора для приватних уроків. І три рази на тиждень ходив на ці уроки. В мене був зошит, я вчився писати букви, читати Шевченка, Франка та інших авторів. Я постійно вивчав та спілкувався і десь за рік почав розуміти, що я можу спілкуватись українською.

Джошуа: Ніяких сімейних коренів в Україні у мене немає. Мої батьки живуть в Америці. Ще одна частина моєї історії, це коли я познайомився із Келсі. Вона також з Америки. У 2004 році ми одружились у Штатах. ЇЇ батьки теж там мешкають. Хоча наша сім’я розвивається тут, в Україні, всі наші родичі живуть там. Раніше ми їздили раз на рік до них. Але коли в тебе так багато дітей, то зараз це стало дорого.

Келсі: До того часу я вже жила в Мексиці та Тайвані, тож мала трохи досвіду у міжнародній сфері. Я зрозуміла, що мені подобаються інші культури, вивчення нових мов, цікаво подорожувати та знайомитись із людьми. Разом із тим я відчувала, що у мене є якесь покликання, жити в іншій країні, служити та допомагати людям, а не просто жити для себе. Коли я познайомилась із Джошуа, то він був у Тайланді, а я – в Оклахомі. Ми почали листуватися і зрозуміли, що у нас однакові цілі на це життя, тому я сильно не налякалась. Коли ми приїхали в Україну, то це був 2004 рік, було дуже холодно, та ще й Помаранчева революція. Мені здавалось, що я виходжу з дому і люди могли кричати один на одного. Я була трошки налякана. Але розуміла, що треба час, аби побудувати із людьми відносини. До того часу, в інших країнах, де я була, люди швидше відкривались та хотіли розмовляти. Вивчення мови мені далось нелегко, бо до того часу я вивчала іспанську мову та трохи китайську. Мені здавалась, що українська – це складна мова. Але було добре, що Джошуа знав мову вже в той час, а я була постійно біля нього. Потім я завагітніла, народила дітей, тож не виходила з дому так часто.

Джошуа: Ми пробували різні речі, але найпрактичніше для нас виявилось те, що вдома між собою ми розмовляємо англійською. Для нас пріоритет – це розвиток нашої сім’ї та формування у дітях цінностей. Очевидно, що нам легше це все вкладати в них англійською мовою. У нас у всіх перша мова – це англійська. Але ми так само ставимо великий акцент на українську мову. Наш погляд на це питання, що коли ми живемо в Україні, то повинні спілкуватися місцевою мовою, тому в нас завжди є таке правило, що коли виходимо на вулицю, наскільки можемо переходимо на українську мову. Щодо навчання, то наші діти вчаться вдома. в Америці це доволі популярно. Замість того, аби дитина ходила в державну чи навіть у приватну школу, вона виконує свої уроки вдома. У цій системі також є домашні завдання, крім того, ми замовляємо підручники зі Штатів, тож діти мають змогу вчитись тут. Для нас рідніше освітній процес за американською системою. Крім того, наша філософія про виховання дітей включає такий елемент, що ми хочемо максимально провадити час із дітьми. І ми хочемо сформувати характер, особистість та цінності наших дітей. Але це робиться з думкою, що велика ймовірність того, що колись наші діти повернуться до Штатів і будуть мати своє життя там. Якщо вони виберуть таке, то ми хочемо їх підготувати до цього.

Джошуа: Думки про переїзд до Америки не було після початку повномасштабної війни. Я думав, що якщо ми поїдемо туди, то нічого не зможемо зробити, адже були б далеко. У цей час я вже був задіяний в координації різних евакуацій, були американські гуманітарні організації, які приєднались і старались допомагати людям… Спочатку ми не хотіли взагалі їхати, але після трьох днів сирен, хованок в укритті, ми зрозуміли, що хоча би заради дітей нам треба виїхати. Здається, 26 лютого, ми зібрали речі, сіли у свій старий бус та поїхали у Словаччину. Коли переїхали кордон, наші знайомі скерували нас до лютеранських пасторів, які заселили нас на ранчо. Нам дали 3-кімнатну квартиру і перші три тижні ми жили там. Але ми почали пошуки іншого житла, адже для такої родини як наша, потрібно велике житло. Водночас, була інша американська сім’я, теж місіонери, які служать у Словаччині. Вони знайшли там квартиру у Жиліні. А потім ми знайшли будинок за містом. За цей час ми кілька разів приїздили в Україну. І уже у квітні цього року ми остаточно прийняли рішення, що таки повертаємось. Вже з другого липня, ми повністю виїхали зі Словаччини.

Джошуа: Ми вже зрозуміли, що таке тривога, крилаті ракети, розуміємо війну, теж сидимо в Telegram-каналах. Тут є потреба у допомозі, а не там. І для мене це була велика прострація, що я сиджу у Словаччині, адже хочу допомагати або щось робити. Тепер нам вдалось повернутись і поки що ми нікуди не збираємось їхати.

Джошуа: Десь всередині минулого року через знайомих, вийшли на зв’язок із організацією в Радехові, яка почалась із групи матерів у 2014 році, які просто допомагали нашим хлопцям на передовій. Тоді ми їх ще не знали, але після повномасштабного вторгнення познайомились із ними. Ми особисто їздили до них та побачили, як вони працюють. Вони не лише збираються гроші, але й шиють одяг. Тому ми почали співпрацювати і по можливості передавали кошти на збори. Ми старались розширювати їхні контакти у соціальних мережах. Теж є такий нюанс, що американці дуже скептично ставляться до таких речей. Тому коли ми казали, що є така українська організація «Радехівські господині», вони збирають гроші для ЗСУ на тепловізори чи чоботи, то воно якось не дуже йшло, коли ми просто давали банківські реквізити. А люди, які знають нас, були готові нас підтримувати і давали нам донати. І ми старалися перейти на такий підхід, аби отримувати ці кошти і передавати їх на різні потреби самим. Крім того, ми думали, аби організувати музичну програму-концерт. Ми можемо співати українські пісні, наприклад «Червону руту», «Червону калину», «Гей, соколи» або навіть англійські пісні та збирати гроші і у такий спосіб показувати українцям, що ми разом із ними.

Джошуа: З українських традицій, які ми взяли для себе – це казати «Смачного». У нас є переклад цього вислову англійською мовою або ж іноді можемо говорити французькою «Bon appetit», але різниця не в тому, що в нас немає тієї фрази чи слова. Американцям це не настільки важливо, як для українців.

Крім того, я би ще сказав, що найбільше, що ми прийняли від української культури – це фітнес. Тому що в Америці міста побудовані, так що ти просто всюди їздиш на машин: сідаєш в автівку та їдеш, навіть якщо це один кілометр, все одно їдеш. А в Україні, принаймні у Львові, – класно мати машину, але можна спокійно жити без того. Ми звикли, що коли в Україні, ми набагато більше рухаємось і це добре для здоров’я.

Джошуа: В нас теж є релігійні свята Паска та Різдво, однак завжди була різниця у датах. Наприклад в нас Різдво святкують 25 грудня. Але це ранкове свято, більш подібне на ваше свято Миколая. Тобто, коли сім’я збирається біля ялинки, діти відкривають подарунки, цей міф про Санта Клауса. Відтак, святкуємо більше в американському стилі. Ми американці і не соромимося цього, не стараємось себе трансформувати в українців. Ми американці, які живуть в Україні. І як показує досвід, найцікавіше – це обмін культур. Наприклад, в нашій церкві, можемо мати різдвяне свято в  українському стилі. Іноді ми святкуємо американські свята з ними. Наприклад, у нас є таке свято «День подяки» і наші українські друзі іноді просять нас, аби ми організували це свято для них або розповісти про його історію. І ми це робимо разом.

Джошуа: Ми розмовляли із Келсі про дітей, що, можливо, буде момент, коли нам буде краще повернутись у Штати заради них, адже їм буде важко тут освоїтись та знайти свій колектив. В нас були й інші друзі-місіонери, які мали старших дітей. Ми спостерігали, як їхні діти досягали повноліття і когось вони відправляли назад до Штатів…

Поки що діти задоволені і не дуже тягнуться назад. Крім того, можу сказати, що нам тут краще безпечніше, ніж в Америці. Наприклад, там, діти мало грають на майданчиках самі. А тут наші діти можуть бути вільні. Так, зараз дійсно можемо говорити про крилаті ракети та про все інше. Але навіть зараз немає таких небезпек у Львові, як, наприклад, таких, з якими ми би стикались у Форд-Ворті. У нас дуже високий рівень торгівлі людьми. Зокрема, є такі люди, особливо з Мексики, які просто їздять і можуть зловити дитину, аби продати її. Очевидно, що торгівля людьми в Україні теж є, але, проживши багато років в Америці та тут, я відчуваю, що ми тут у безпеці, навіть зважаючи на війну.

Розмовляла Ірина Марчук