“За емоції. За людей”: один день разом із львівськими патрульними або те, чого не бачать інші
Ще до початку нашої зміни я уявляла патрульну машину приблизно так, як її бачить більшість людей: сирена, мигалки, різкі зупинки, рація і постійне відчуття, що ось-ось має статися щось серйозне. Але коли сама сідаєш усередину, все виглядає інакше.
Ми просто їдемо Львовом. Повз проносяться автомобілі, на тротуарах поспішають люди, на перехрестях змінюється світлофор. Здавалося б, нічого особливого.
Але двоє людей поруч постійно дивляться на місто трохи інакше. Вони стежать за дорогою, слухають рацію, помічають порушення, оцінюють людей навколо. І знають те, чого не знаю я: будь-якої миті звичайна поїздка може закінчитися зовсім не там і зовсім не так, як планувалося.
“Ти не знаєш, що буде в тебе через 15 хвилин. Тому що все може кардинально помінятися”, – каже молодий патрульний Василь.
Цю фразу він повторить мені ще не раз. Цього дня моїми героями стали двоє геть різних патрульних.
Андрій працює в патрульній поліції з 2015 року. Нині виконує обов’язки командира роти.
Василь – на іншому етапі. Він лише третій місяць працює у Львові після навчання в академії. Зараз проходить службу у роті, де Андрій є його наставником.
В одному автомобілі зі мною опинилися люди з абсолютно різним досвідом: поліцейський, який уже понад десять років знає цю роботу зсередини, і той, хто лише вчиться перетворювати академічну теорію на реальні рішення. І саме на цьому контрасті наша поїздка починається. Обов’язково для мене проводять техніку безпеки, видають каску та бронік і пояснюють, що праворуч на задньому сидінні завжди садять порушника, а двері блокують, щоб він раптово не втік.
Робочий день Андрія починається тоді, коли більшість львів’ян ще спить.
“Просинаюся в п’ятій ранку зазвичай”, — розповідає він.
Близько шостої виїжджає з дому, щоб до 6:15 бути на службі. До початку патрулювання треба провести інструктажі, перевірити документи, камери, радіостанції та інше обладнання.
Тобто сама поїздка містом – лише частина його робочого дня.
У Василя все зміна розпочинається з 7:00.
У патрульній поліції досвідчених працівників спеціально відбирають для того, щоб допомогти новачкам адаптуватися. Спочатку молодий поліцейський дивиться, як працюють колеги, потім поступово бере на себе дедалі більше відповідальності.
Зараз Василь уже майже працює самостійно.
Але ще пам’ятає свої перші дні.
“В академії я просто писав на листочку: сталося таке-то, таке-то. А тут реальна ситуація і реальні люди. І воно зовсім по-іншому все”, — каже він.
Патрульна поліція – це не лише про автомобілі та штрафи.
Її робота — громадський порядок, безпека дорожнього руху та виклики, які можуть стосуватися буквально всього: від неправильного паркування до домашнього насильства чи пожежі.
Один екіпаж у середньому може отримати близько десяти-дванадцяти викликів за зміну. Сама зміна триває 12 годин.
І головна складність, кажуть поліцейські, саме в тому, що передбачити ці 12 годин неможливо.
“Ми можемо зараз їхати, може хтось порушити правила дорожнього руху, і ми можемо виявити ознаки алкогольного сп’яніння. Ми вже тут будемо з ним півтори години. Або, якщо виявиться, що в нього якісь наркотичні засоби, це вже зразу будуть слідчі сюди їхати”, — пояснює Василь.
Саме тому патрульний має знати не один алгоритм, а десятки. І, що не менш важливо, бути впевненим у своїх діях.
Я думаю про це, коли ми вперше зупиняємо автомобіль. Для мене це просто кілька хвилин розмови між поліцейським і водієм.
Для Василя — ситуація, в якій потрібно одночасно пам’ятати процедуру, контролювати себе, слухати людину і стежити за тим, що відбувається навколо.
За нашу зміну таких зупинок буде кілька.
Дві з них закінчаться штрафами.
Про конфлікти з людьми ми говоримо вже після однієї із зупинок.
Василь сміється, коли я питаю, чи часто люди агресивно реагують на поліцейських. Він зазначає, що на думку деяких порушників поліцейські завжди хочуть конфліктувати.
“Водії часто думають так: я порушив – я хороший, а ти мене зупинив — ти поганий. І вже починається конфліктна ситуація”, — пояснює Василь.
Далі людина може кричати, ображати, провокувати, переходити на особисте. Зокрема — згадувати родину. А поліцейський не має права відповісти тим самим.
«Ти ж як поліцейський, в першу чергу, маєш тримати себе в руках», — говорить Василь.
Він каже, що перші місяці просто спостерігав за старшими колегами.
Дивився, як вони реагують на різні ситуації, як розмовляють, як не дозволяють емоціям взяти верх.
А тепер сам поступово вчиться цьому.
Про Андрія Василь говорить окремо.
Я й сама за час нашої поїздки встигаю помітити: він говорить дуже спокійно.
Навіть тоді, коли співрозмовник явно не налаштований на спокійну розмову.
Василь пояснює, що Андрій уміє робити те, чого самому йому поки складніше навчитися.
«Він типу спокійно, спокійно, і він так людину заспокоює до такого моменту, що ти би не могла повірити, що ця людина стане такою», — каже він.
Спочатку людина може кричати, лаятися, провокувати.
А потім минає хвилин двадцять — і тон розмови змінюється.
Людина заспокоюється.
«Треба дуже гарно вміти психологічно витримати якісь такі образи й перевести розмову зовсім в інше русло», — пояснює Василь.
У цей момент я думаю, що, можливо, одна з найважливіших навичок патрульного — не швидко реагувати, а вміти “витримати паузу”.
Наступна ситуація виглядає максимально буденно.
Пішохід переходить дорогу не там, де це дозволено.
Можна було б просто оформити порушення й поїхати далі.
Але під час розмови з’ясовується, що чоловік має інвалідність із дитинства. Тому патрульні вирішують обмежитися роз’ясненням.
Ще одна деталь цієї ситуації запам’ятовується мені значно більше за саме порушення.
У чоловіка в кишені була записка з номером документа і телефоном його матері.
Йому 55 років.
Але мама все одно переживає за сина й залишає йому свій номер на випадок, якщо він загубиться.
«Він же, звичайно, 71-го року, але це ж такий мій син», — переказує Андрій її слова.
Це один із тих моментів, коли за сухим формулюванням «порушення правил дорожнього руху» раптом з’являється ціла людська історія.
І стає зрозуміло: робота патрульного — це не завжди про покарання.
Іноді — про те, щоб розібратися, хто перед тобою.
Андрій згадує випадок, який стався під час його роботи у Львові. Патрульні побачили чоловіка, який поводився підозріло, і вирішили перевірити його документи.
Під час ситуації він почав тікати.
Патрульні передавали інформацію по радіостанції, переслідували його, а згодом з’ясувалося, що чоловік викинув пакет у смітник.
Це помітила звичайна жінка. Вона зателефонувала на 102 і розповіла поліцейським, що саме бачила.
Згодом слідчо-оперативна група виявила в пакеті наркотики.
Андрій досі згадує цю історію саме через реакцію незнайомої жінки.
Вона могла просто подивитися у вікно й піти займатися своїми справами.
Але зателефонувала.
«Хтось би просто стояв на балконі, покурив і все. А жінка вирішила дзвонити і сказати», — говорить Андрій.
Іноді для роботи поліції потрібна не лише уважність самого екіпажу.
Потрібно, щоб місто теж дивилося навколо.
Найнебезпечніший випадок у житті Андрія стався не у Львові. Цього року він був у відрядженні на Херсонщині.
Там патрульні, крім звичайних викликів, допомагають із евакуацією людей.
Під час одного з таких виїздів вони забрали жінку, яка попросила про евакуацію. Дорогою назад автомобіль атакували дронами. Два колеса з правого боку були пошкоджені.
Але машина не зупинилася.
Вони доїхали до лікарні, передали жінку медикам, а потім уже зайнялися автомобілем.
Найстрашніше, згадує Андрій, було їхати вночі незнайомим містом із пошкодженими колесами й розуміти, що навколо — небезпека.
«І сам дрон, і колеса пробиті, невідомість, де я є, що робити», — згадує він.
Поруч були досвідчені колеги, тому паніки не було. Але страх залишався.
Були в Андрія й виїзди після російських ударів на Львівщині.
Один із них — у Холодновідці.
Після ракетного удару були пошкоджені будинки, загинули люди. Завдання поліцейських — шукати тих, хто міг опинитися під завалами, допомагати евакуйовувати людей, працювати разом із рятувальниками.
Навіть після того, як безпосередня небезпека минає, робота не закінчується.
Потрібно встановлювати обставини, шукати людей і повідомляти родичам про загибель близьких.
Саме це Андрій називає одним із найважчих моментів.
«Оце повідомлення родичам, що загинули», — згадує він.
Тут уже немає місця для звичного професійного тону.
Бо перед поліцейським не порушник і не водій.
Перед ним людина, яка щойно втратила когось із близьких.
Ми говоримо і про ставлення людей. У соцмережах під відео з поліцейськими часто багато негативу.
Андрій зізнається: це демотивує.
Але, каже, поліцейські все одно знають, навіщо приходять на службу.
За роки роботи він бачив різне ставлення.
У 2015 році, коли патрульна поліція тільки починала працювати, усе було інакше.
Він згадує, як патрулював Рясне.
Люди зупиняли автомобіль, щоб сфотографуватися з поліцейськими. Могли запросити їх додому на вареники після церкви.
“Було приємно, але ми відмовляли”.
Сьогодні таке уявити складніше. Але діти досі махають патрульним із вікон. Андрій іноді купує шеврони «Патруль Львів» і дарує їх дітям.
Мабуть, це одна з найпростіших, але найщиріших реакцій на цю роботу.
Не коментар під відео.
Не лайк. Просто дитина, яка побачила патрульну машину і помахала рукою.
За цей день я кілька разів ловлю себе на думці, що починаю дивитися на місто очима патрульних.
Центр — це одна історія. Паркові зони — інша. Залізничний вокзал — ще одна.
Десь частіше трапляються порушення громадського порядку, десь — проблеми з наркотиками, десь — дорожні порушення.
Але всюди головне залишаються люди.
Андрій згадує порушників, яких знає ще з перших років служби. Дехто постійно провокував патрульних, знімав їх на камеру, сперечався, намагався довести свою правоту.
А потім, після кількох зустрічей, поведінка змінювалася.
Вони вже могли спокійно поговорити. Не всі люди змінюються. Але деякі — так.
І коли я питаю Андрія, що для нього патрульна поліція, відповідь зрештою зводиться не до законів, штрафів чи автомобілів.
До людей.
«За емоції. Щирі відчуття», — так він пояснює, чому любить цю роботу.
Чи працює професія після завершення зміни?
Василь каже: якщо бачить звичайне порушення правил дорожнього руху у вихідний, не буде бігти зупиняти автомобіль. Але якщо на вулиці хтось починає застосовувати фізичну силу — тоді вже втрутиться.
Андрій у вільний час, навпаки, намагається менше перебувати в людних місцях. Йому хочеться побути вдома, із родиною, зайнятися своїми справами. Наприклад, колекціонуванням монет.
Він може довго вивчати, чому на конкретній монеті такий дизайн, чому саме цей символ, як він пов’язаний з історією країни.
Після розмов про зброю, наркотики, конфлікти й небезпечні виклики ця деталь здається майже несподіваною.
Але, можливо, саме вона й нагадує, що за формою та посадою все одно залишається людина.
Коли наша зміна наближається до завершення, я повертаюся подумки до початку. До тих двох штрафів. До пішохода, якому замість покарання пояснили правила. До розмов про людей, які кричать. До дітей, які махають патрульним. До жінки, яка одного разу зателефонувала на 102 і допомогла поліцейським знайти наркотики. До Херсонщини, де машина з пробитими колесами все одно мала довезти людей до безпечнішого місця. До будинків після російських ударів, де патрульним доводиться не лише працювати, а й говорити з родичами загиблих.
Усе це — одна професія.
І, мабуть, найбільше мене здивувало те, наскільки мало вона схожа на один конкретний образ.
Патрульний — це не лише людина, яка виписує штраф. Не лише людина у формі. Не лише мигалки на автомобілі.
Це людина, яка має вміти заспокоїти того, хто кричить. Помітити того, кому потрібна допомога. Не розгубитися, коли стає страшно. Прийняти рішення, коли немає часу довго думати.
А потім — після всього цього — прийти додому і просто взяти до рук монету, поговорити з родиною чи відповісти дитині, яка махає тобі з вікна.
Колись я сама боялася поліцейських.
Пам’ятаю, як у дитинстві міцніше стискала мамину руку, коли бачила патрульну машину, і поспішала привітатися з поліцейськими.
Тепер я сама сиджу в такій машині.
Без сирени. Без мигалок. Просто їду поруч із двома людьми, які вкотре виходять на свою зміну. І тепер, коли я бачу патрульну машину на львівській вулиці, думаю вже не лише про те, кого вони зупинять.
А про те, що вони самі не знають, що станеться через наступні 15 хвилин.
І все одно їдуть далі рятувати вулицю, рятувати Львів, рятувати світ…
У Львові перепоховали Марію Федак. У Люксембурзі за її родиною стежила поліція
Найближчим часом наші менеджери дадуть відповідь
