«Боже, вона не труситься»: провідниці про дітей удома, чужий біль і життя у потязі
Після деяких рейсів Вікторія лягає вдома на подушку й радіє: ліжко нікуди не їде. А її напарниця – Наталія каже, що до життя у дорозі вже звикла. Вони тижнями не бачать власних дітей і знають, як важко порозумітися людям в одному вагоні, коли одні їдуть відпочивати, а інші — шукати зниклих близьких.
Журналістка LMN познайомилася з провідницями потяга №141/142 у подорожі між Львовом і Черніговом. Вікторія – невисока шатенка з привітною усмішкою, родом із Маріуполя, про потяги мріяла змалку. Її подруга – струнка темноволоса Наталія народилась у Жмеринці і хотіла стати касиркою, але опинилася у вагоні. Обидві привітні і уважні, та погляди видають накопичену втому.
Провідниці обідають і п’ють каву. Розмову переривають пасажири: дівчинці потрібно до вбиральні, але в цьому вагоні вони не працюють. Жінки пояснюють, як пройти до сусіднього. Чоловік просить зарядити телефон: розеток немає ні в купе, ні в коридорі. Телефон беруть до себе.
Вагон старий, але теплий. По чай і каву пасажири також приходять самі. Між цими зверненнями Вікторія розповідає, якої витримки потребує тиждень у вагоні, після якого маєш лише кілька днів удома.
«Бувають такі рейси, що від’їжджаєш, приїжджаєш, і ти просто лягаєш на ту подушку і думаєш: “Боже, вона не труситься, вона нікуди не їде, те ліжко на місці”», — каже вона.
А іноді дорога минає так швидко, що Вікторія сама дивується: ніби щойно зайшли у вагон, а вже час виходити. Їй подобалося подорожувати ще дитиною, коли разом із бабусею їздила до тітки в Петербург. Майже три доби в потязі здавалися задоволенням.
«В неї подружка працювала провідником, і ми всі там брали квиток до цієї подружки, і я там полки малювала. Мені дуже подобалося в поїзді», — згадує Вікторія.
Коли Вікторія прийшла влаштовуватися на роботу, її дитині ще не було півтора року. Саме набирали провідників на літні перевезення, але молода мама сумнівалася, що її візьмуть.
«Я думала, що мене не візьмуть, бо дитина маленька, взагалі раніше так не брали. Але прийшла, і тодішній керівник спитав, чи є в мене форма провідника», — розповідає вона.
Форми не було: коли однокурсники захищали дипломи та їздили, Вікторія вже була вагітна. Керівник дав їй вихідні, щоб це владнати. Його умову вона пам’ятає досі:
«Ну, якщо в понеділок ти приносиш мені, показуєш, що в тебе є форма, все, ми тебе беремо».
Подружка за вихідні пошила костюм. Так у 2010 році Вікторія почала працювати. Спершу у Жмеринці, а приблизно через півтора-два роки перевелася до Хмельницького. Їхня теперішня бригада — хмельницька.
Її напарницю Наталію до професії привели батьківські поради й умови вступу. На касирку, як вона пояснює, можна було вступати після дев’ятого класу, а після одинадцятого — на провідницю.
«На касира я не попала, тому пішла в провідники», — каже Наталія.
На практиці вона їздила приміським маршрутом зі Жмеринки до Могилева-Подільського. Коли у 2003 році влаштувалася на роботу, її одразу поставили на міжнародний рейс до Москви. Наталії було 18, і так далеко вона ще не їздила.
«Ну, тяжко було. Це крутилася голова, тремтіли ноги. Але так, з роками воно все забулося, втягнулося. Перший раз, я завжди кажу, це страшно. Але це робота така. І вона надовго нас затягує», — згадує Наталія.
Опанувати роботу — це ще й навчитися знаходити спільну мову з пасажирами. Вікторія каже, що серед практикантів швидко помічала, кому це вдаватиметься.
«Тут ти у вагоні і психолог, і буваєш подружкою, якщо так випадково сталося», — пояснює вона.
Якось у Мелітополі до її вагона зайшла пасажирка. Хотіла переодягнутися, але її купе було зайняте. Вихід знайшла сама — у купе провідників.
«Вона мене не питала, просто зайшла в купе провідників, сама собі роздягнулася. А потім я заходжу, вона каже: “Мене звати Настя, будемо дружити, робіть каву, будемо пити”. Так і подружилися. Це така робота, що треба до кожної людини мати свій підхід», — розповідає Вікторія.
Наталія згадує знайомства серед колег. Раніше було багато молоді: разом працювали, одружувалися, ставали кумами. Але родинне життя й рейси не всім вдається поєднати.
«Дехто не витримує, розходяться, комусь не підходить графік. Це так само впливає на дітей. Ти не бачиш своїх дітей чотири дні. Постійно переживаєш. Це робота не для всіх», — каже Наталія.
Тепер до розлуки додається тривога за тих, хто залишився вдома. Наталія згадує, як змінилася робота спершу через пандемію, а потім через повномасштабну війну. Раніше, каже, можна було зосередитися на своїх обов’язках. Тепер непокоїшся і за сім’ю, і за пасажирів.
На початку повномасштабного вторгнення обидві були в декреті. Після повернення на роботу першим напрямком для них стала Шостка на Сумщині. Наталія згодом їздила також на Чоп і Ворохту. Після перерви, пояснює вона, потрібно було пройти стажування з іншим провідником і пригадати роботу.
Проте змінилися й самі пасажири. Про це говорить уже Вікторія. На їхньому маршруті до Чернігова та Рахова поруч опиняються люди, для яких ця поїздка має зовсім різне значення.
«І люди, військові їдуть, мами, в когось хтось зник, хтось загинув. Вони шукають, добиваються. У них не той настрій», — розповідає Вікторія.
А поруч компанія їде відпочивати. Вікторія намагається пояснити, що відчуває в такому сусідстві людина, яка переживає втрату:
«Буває, що ті сміються, а я тут сиджу і плачу. Маю якийсь психологічний стан чи пропав безвісти хтось, зник. І ти не можеш тим людям донести, виходить, що самі люди одне одного не розуміють».
Вона каже, що раніше пасажирам було простіше знаходити спільну мову. І не приховує власної втоми: іноді усмішка й принесений чай не допомагають, а наприкінці подорожі люди залишають поганий відгук.
По-різному реагують і на небезпеку. У розмові провідниці згадують пасажирів, які панікують і плачуть, та тих, хто навіть після оголошення евакуації відмовляється виходити. Відповідь останніх переповідають так:
«Ми це все знаємо, до мене вчора прилетіло. Зробіть краще кави, ми лишаємося у вагоні, будемо тут все охороняти».
Вікторія вважає, що реагування на загрози в дорозі стало кращим. За її розумінням, машиніст отримує інформацію про небезпеку на маршруті, тому потяг може зупинитися й без оголошеної тривоги. Точних деталей цієї взаємодії вона не знає.
Під час нашої розмови потяг теж зупиняється посеред поля. Провідниці не знають причини й прямо кажуть про це пасажирам. Приблизно за десять хвилин їдемо далі.
До щоденних клопотів додається стан вагонів. Пояснюючи дівчинці дорогу до вбиральні, Вікторія зауважує: комусь складно розібратися з оновленим обладнанням, а хтось соромиться запитати. Водночас самі вагони, на її думку, оновлюють надто повільно.
«Вагони. Їх оновлюють, звісно, парк. Але, знаєте, пару тих вагонів новеньких за стільки років, що можна було кожен рік навіть по 10 вагонів, по 5 випускати, щоб у нас ВСЕ було новіше», — каже Вікторія.
На скарги пасажирів вона відповідає, що є вагони й у гіршому стані:
«О, ви ще не їздили на таких вагонах, що там уже, вибачте, на них вікна вилітають, а вони ще ставлять у рейс».
Вікторія говорить про нестачу рухомого складу та знищені локомотиви. Перспективи її непокоять. Як і те, що нових людей у професії вона бачить небагато, молодих працівників не задовольняє зарплата, звільняються й старші.
«У нас так само багато людей, які звільнилися, які виїхали за кордон, були й такі, що по 40 років тут пропрацювали і звільнилися. Причини різні: у когось паніка, хтось не хоче, когось не влаштовує зарплата, когось — сімейні обставини», — розповідає Вікторія.
Чому ж самі залишаються? Наталія, яка колись хотіла працювати в касі, за роки звикла до рейсів.
«Це треба або любити, або до неї звикнути. Це, мабуть, у мене вже і звичка», — каже вона.
Вікторія, для якої потяги були дитячою мрією, із цим не погоджується:
«Ні. Це треба просто любити. Якби нам дали другу роботу з більшою зарплатою, не факт, що ми б там просто працювали. Тут є свої плюси і є мінуси, як на кожній роботі».
Їхня бригада переважно працює на одному потязі. Через нестачу людей можуть перевести на інший маршрут, але це трапляється рідко. А ось звичний шлях за роки став довшим.
«Ми в основному на цьому поїзді. Це в нас був Чернігів — Івано-Франківськ спочатку, потім продовжили до Ясіня, а тепер вже до Рахова», — пояснює Вікторія.
І сміється:
«А там будемо далі бачити, там, може, вже в Трансільванію поїдемо, там ще трошки, там недалеко».
Нагадаємо, «Укрзалізниця» запускає новий флагманський поїзд № 51/52 «Ярослав Мудрий» сполученням Київ — Перемишль, маршрут якого проходитиме через Львів.
У селі на Стрийщині мешканці проти перейменування вулиці на честь загиблого Захисника
Найближчим часом наші менеджери дадуть відповідь
