За її словами, людина, яка тривалий час перебувала під загрозою життя, не повертається «такою, як була».
«Коли військові повертаються назад до цивільного життя, як це не парадоксально, але саме безпечне середовище перший час для них починає бути трохи ворожим», — пояснює вона.
Причина — у змінених реакціях психіки. На фронті все чітко: є завдання, є правила, є побратими, є ворог. У цивільному житті — десятки дрібних викликів, соціальні ролі, побут, комунікація, які вимагають гнучкості й стриманості.
«Ти звик реагувати швидко і інколи дуже різко, агресивно, тому що на загрозу так реагуєш. А тут потрібно зупинитися, обдумати ситуацію, відреагувати м’якше — а ти так не звик», — каже психологиня.
Вона наголошує: родинам важливо дати військовому час на адаптацію. Не навантажувати одразу побутом і вимогами, а поступово повертати його в цивільний ритм.
Психологиня підкреслює: усе залежить від типу психіки. Вона порівнює людей із деревами — одні гнуться під вітром і повертаються у форму, інші — ламаються.
«Є психіка гнучка, яка витримує навантаження і повертається в попередній стан. А є ригідна — їй важче адаптуватися», — пояснює вона.
Тим, кому складніше, потрібна додаткова підтримка — як від близьких, так і від фахівців.
Ольга Еверт визнає: військові часто кажуть, що на лінії бойового зіткнення психологічно легше, ніж у цивільному житті.
«Там усе зрозуміло. Біле — чорне. Є правила, є мета. Ти в своєму коридорі. А коли повертаєшся — тут родина, соціум, комунальні питання, інформаційний шум. І це все починає тиснути», — говорить вона.
Особливо складно, коли людина ментально ще «там», а фізично вже «тут».
Психологиня звертає увагу, що військові гостро відчувають зміну ставлення в тилу.
«У військових дуже загострене відчуття справедливості. І коли починають перекручувати поняття, це викликає напруження», — каже вона.
На її думку, суспільству важливо зберегти ресурсність тих, хто тримає фронт. «Якщо не буде їх — ці всі дискусії будуть абсолютно недоречні», — додає Еверт.
Колективна травма і феномен стійкості
Окремо експертка говорить про «колективну травму» війни. За її словами, тривалий стрес має дві сторони.
З одного боку — зростає кількість посттравматичних розладів. З іншого — формується феномен стійкості.
«Стрес мобілізує ресурси. Під його дією проявляються такі таланти і сили, про які людина навіть не підозрювала», — зазначає вона.
Втім, є й небезпечний ефект: психіка, захищаючись від болю, починає «вирівнювати» емоції. Люди менше реагують на небезпеку — але й менше радіють.
«Як блокуються негативні емоції, так блокуються і позитивні. Ми стаємо більш рівними, витривалими — але менш емоційними», — пояснює психологиня.
Попри це, вона вважає, що українське суспільство вже вибудувало унікальну модель стійкості — здатність жити й працювати навіть під обстрілами.
«Ми стали таким кременем», — підсумовує Ольга Еверт.
І додає: головне завдання сьогодні — зберегти людей. І тих, хто на фронті, і тих, хто повертається з нього.
