Гра в “ремені”, гаївки і самопали: 10 Великодніх історій з минулого

Тетяна Пасічник

Вчора християни освятили великодні кошики, сьогодні також  не забувають про традиції – обливаються водою. Таким чином всі святкують Воскресіння Ісуса Христа.

Мешканці різних районів Львівщини поділились з LMN теплими спогадами з дитинства про Великдень.

“Колись я навчалась у пісенному вернісажі “Love Studio”.

Щороку наша педагог Галина Гаврилюк водила учнів у всі церкви нашого міста. Там ми співали хресні дороги. А на страсну п’ятницю їздили по церквах усього району і співали страсні пісні біля плащівниці. І хоч ми були ще не зовсім свідомими дітлахами, та кожен з нас знав для чого він це робить. Щоразу, заходячи до храму, старенькі бабусі дивувались незнайомим дівчатам і хлопцям, адже в селах усі усіх знають. Та коли наша юрба вмощувалась десь в куточку і заспівувала пісень в церкві, здавалося, застигав час. Маю хорошу емоційну пам’ять, і просто згадуючи ті моменти – відразу стає дуже тепло на душі. Я добре пам’ятаю, як до нас підходили і старуні, і дітлахи – розпитували звідки ми, чиї ми, висловлювали подяку. І нікому з нас не приходило до голови навіть на секунду загордитися чи голосно радіти. Ми добре знали, що співаємо в подяку і пошану до Господа. Во імя Його любові.

Словами не передати моєї вдячності нашому педагогу, бо зараз я з впевненістю можу сказати,що Великдень – це не просто сімейне чи родинне свято. Це щось достатньо могутнє, щоб об’єднати безліч людських сердець.

Є такий звичай на Великдень – голосно стріляти. У нашому селі це робили і звичайні люди і мисливці, які мали офіційну зброю. У молодих хлопців таких можливостей не було, тому вони робили так звані самопали. Виточували діру в суцільній залізній трубі, висверлювали дірку для запалу, приварювали рукоятку і зброя готова. Пізніше забивали шомполами в ствол порох в перемішку з газетою, підпалювали запал і був гучний вистріл.

Тоді молодь не мала можливості зрозуміти якої якості залізо та яку кількість пороху треба використовувати, все робили на око. Через це часто бувало, метал підводив, або набивали забагато пороху, трубу розривало і калічило хлопців. В селі є декілька чоловіків, які ходять з відірваними пальцями, пошкодженими обличчями, мало кому обійшлося без нещасного випадку. Це була небезпечна гра. Існувало правило: чим сильніший заряд, тим ти крутіший.

Був випадок, коли батьки розізлились, зловили нас, забрали самопали і викинули у колодязь. Ми потримались 2-3 години, зачекали поки дорослі підуть, а тоді лізли на дно і витягували зброю назад. Стріляли далі.

Вже років 10 я не бачу таких самопалів на свята. Тепер хлопці бігають з пітардами.

Пам’ятаю страсну середу, бо з неї все починалось, та й починається досі. З двох років баба Богдана нас з братом навчила: на страсну середу заходить страшно строгий піст. Такий строгий, що нам навіть веліли не вмикати телевізор.

Коли баба вже в обід середи перед Великоднем йшла доїти корову, яку ми пасли на вигоні, знали: зараз з віконечка стайні – буде чутно, як дзвінко дзюркотом б’ється парке молоко, і як баба сумно до неможливости затягає “Страдальну Мати”, що стояла під хрестом. Ми – стояли під стайнею. Ми підскакували до запавутиненого віконечка і тихо слухали бабині голосіння.

Баба трьома піснями, які встигала переспівати, так розжалоблювала наші малі серця, що поки вона виходила – ми ревіли, ніби стояли не під стайнею, а під самим хрестом й Ісусом на Голгофі.

Баба виходила по своїй роботі так само заплакана, трохи розчаровано дивилась на нас, що стояли під віконцем, і підливала масло в огонь жалібно, ніби ще не скінчила свою пісню.

“Отак, діти! Шуно ми з Вами сятили лозу, а за тиждинь скажимо “Руспни йуго, руспни!”. Чи Ви думаїте, Ісуса Христа хто росп’яу? Ви і я!

Ви роспинаїте Йюго каждого разу, як ни хочите мине слухати і йти зи мною ду церкви.
Цвєх жилізний забиваїте в руку!
Ти – тримаїш, а Ти – гатиш мулутком!”

І коли баба говорила, то показувала на мене і на Володю, ніби виносила вирок. Мурашки по плечах нам лізли вже не по шкірі, а під. Ми починали ридати ще голосніше. Ще більше. На нас нападав страх Божий і ми каялись за свої дрібні гріхи так, як тільки можуть каятись малі діти чотирьох і шести років. І так чекали чистого четверга.

В нас на другий день свят, у понеділок, біля церкви збираються діти, вся молодь — бавляться в “ремені”. Всі беруть з дому старі ремені, яких не шкода, під церквою доганяють один одного у вдаряють куди попало. Той удар не завжди легкий, інколи хлопець міг не розрахувати сили і вдарити дівчину занадто сильно. Переважно так і було, хлопець зачіпався до дівчини, яка подобається, і навпаки.

Ми в дитинстві могли весь день так бігати, поки сонце не зайшло. Дівчата по декілька разів бігли додому передягати капронові колготи, які зразу рвались. Хлопці бігали з синцями, але задоволені. В той момент жодної болі не відчували. Падали, вставали і далі бігли шукати симпатію.

Є одна Великодня річ, яку зараз вже не роблять. Колись я маленька разом з мамою пекли різне печиво на Великдень. Були такі цікаві формочки: горішки, сунички, ведмедики та багато іншого. Робили натуральні барвники, розфарбовували все.

Робили переважно це вночі, бо треба було добре побавитись, а часу перед святами не було, роботи багато. Пам’ятаю, вночі мама витягала гаряче печиво з духовки, я маленькими руками робила з сірника гілочку до сунички, а мама мені розказувала про Великдень, Воскресіння. Завжди з теплом згадую.

Кажуть, коли у чистий четвер господиня на кухні замішує паску, то не можна, аби були чужі очі, а тим більше чоловічі.

Тоді мама виганяла з хати всіх: мене, брата, тата, діда. Ми тим часом знаходили собі роботу на подвір’ї. Підмітали, косили траву, збирали кожну обгортку, яку хтось під паркан кинув. Коли навечір заходили в хату, вже було чути теплий смачний запах паски. Солодка, з родзинками – бо по-іншому не могло бути. Вже зараз почали давати до паски цукати, шоколад, горіхи. Тоді паска була традиційною, ніхто з господинь не намагався бути оригінальним.

Мама казала, на кухні у час випікання мала бути тиша, спокій, добрі думки. Тоді Великодня випічка вважалась найбільш вдалою. Тоді вона точно вдається.

Колись на Великдень, після Служби Божої, ми куштували  свячене яйце, паску, а тоді приходили під церкву і робили забаву. Брались за руки навкруги церкви, співали гаївки і танцювали. Приходили і молоді, і старі – всі кому не лінь. Не було ніяких обмежень. Бабуся мене місяць наперед вчила гаївку “Три листки горохом”. І не дай Боже, щоб чужі діти знали, а я забулась!

Дуже шкода, що зараз ті традиції вже в багатьох містах і селах забуваються. Ті гаївки врізались в мою пам’ять, бо тоді ми були не чужі, не озлоблені. Ми були радісні, щасливі, рідні один одному. І було враження, що саме небо і церква радіє, бо Христос Воскрес!

Обливного понеділка я чекала найбільше. В нашій церкві прислуговують молоді хлопці. Колись після закінчення Богослужіння вони виходили з відрами води, ставили при виході з церкви і не випускали сухими додому молодих дівчат. Бувало, виливали на одну ціле відро. Пищали, втікали. А інколи, щоб вийти з церкви сухою, ховались за старшими людьми. Їх хлопці не сміли рухати.

Ми з коліжанками йшли додому мокрі, як хлющі. Проте задоволені! Бо, вважалось, якщо за тобою бігає хлопець з водою – ти дівка “на віданні”.

Для мене найулюбленіша частина підготовки до свят були писанки. Моя бабуся дуже любила рукоділля, тому вчила нас, своїх онуків, різним видам писанок. Робили звичайними фарбами, воском, глиняні і навіть з дерева.

Найбільше мені подобались з воску. Ввечері, коли вже було темно, ми запалювали свічку і брались до робити. Той віск капав, не раз на руку попадав. Нам, шестирічним, то було не страшно.

Писачком і добре нагрітим воском ми виводили контур орнаменту. Бабуся нам розказувала, що кожен узор означає. Відтоді для мене дуже важливо, щоб писанки робились вдома, своїми руками і руками своїх дітей. І навіть якщо у багатьох домівках такі традиції забуваються, то у нашій сім’ї ні. Головне, не робити свято для того, аби наїстися.

Для мене Великдень завжди асоціюється з теплом. Ми з’їжджаємось у села. Родина сідає за спільний стіл, діляться спогадами, розказують наболіле.

Великдень – це не сімейне свято, воно родинне. У нас є традиція збиратись після освячення паски у найстаршого члена родини. Він роздає кожному кусочок свяченого яйця, а ми, в свою чергу, цілуємо його руку. Так проявляємо повагу.

Минулого року я побачив, що за столом сидить декілька поколінь. Люди, які не шанують традицій, часто не розуміють, якими важливими вони є для нас. Бо через декілька місяців, днів, а то й хвилин вже може не стати того 98-річного прадідуся, до якого з’їжджались всі рідні.