«Як після цього не вірити в ангелів?»: львів’янка дивом вижила, коли шахед влучив у її будинок на Сихові

24 березня будинок сихівчанки Роксолани Урби пошкодив шахед. Про це вона повідомила на своїй сторінці у Threads. На цей момент дівчина не було вдома. Вона їхала на могилу до свого брата Назара Присташа, який загинув під час служби поліцейським. 24 березня йому могло виповнитися 30 років. Дівчина зазначила у своєму дописі: «Як після цього не вірити в ангелів? Я щиро вірю, що наші рідні з неба нас оберігають. Я знаю, що ні я, ні Остап не постраждали б сьогодні, бо ти, Назарко — наш найбільший ангел-охоронець, і ти надалі оберігаєш нас від всього, як справжній старший брат». Львівська мануфактура новини поспілкувалася з Роксоланою Урбою та дізналася подробиці цього страшного дня.

Чи була запланована поїздка на кладовище до вашого покійного брата? З ким вирушили?

Так, це було заплановано, ми домовились про це ще на початку тижня, бо саме 24 березня нашому брату могло б виповнитися 30. Вирушили разом із братом Остапом та моєю мамою. На цей момент вже була повітряна тривога. Назарко — мій двоюрідний брат, так само як і Остап. Вони між собою рідні, але наші мами — сестри. Нас завжди виховували так, що ми були як рідні і ніколи не було іншого відчуття.

Чи відчували ви будь-яке передчуття або внутрішню тривогу цього дня?

Ні, цього дня для мене все було як завжди. Я була на парах в університеті, потім за мною приїхав Остап, який їхав якраз з нашого дому, і ми вирушили до Назарка.

Як ви дізналися, що шахед влучив у ваш будинок? Що зробили одразу після цього — поїхали додому чи вирішили перечекати тривогу в безпечному місці?

Нам подзвонив друг Остапа. В перші хвилини розмови мені здалося, що це жарт, але коли я почула крик і плач на фоні — в мене стався шок. Я не могла в це повірити і зрозуміти, чому в будинок, чому в цивільний обʼєкт. Я розумію звірство країни-агресора, але коли це стається ось так з тобою, час ніби зупиняється і здається, що не може бути, як там сусіди, чи ніхто не постраждав, чи буду мати я куди повернутись.

Наш будинок зазнав атаки двічі: перший раз — шок, другий раз — прийняття ситуації і розуміння, що це вже сталось, можливо більше дому немає. Після того як ми дізналися про це, ми сиділи на цвинтарі у Назарка та розмовляли з ним, розповідали йому, що трапилось. Опісля поїхали в безпечне місце і доки не стемніло були в колі родини. Ми були в невідомості.

Чи постраждала ваша квартира від атаки?

В нашій квартирі лише вибило вікна на балконі, великий уламок каменю прилетів у наше вікно. У сусідки був уламок шахеда в квартирі, удар на себе взяв вазон на вікні. Найгірше було на 8–9 поверхах — там була пожежа.

Коли ви приїхали до свого будинку, що відбувалося навколо? Яка була ваша реакція, коли побачили наслідки обстрілу?

В той момент я прийняла цю ситуацію. Я побачила купу фото, відео будинку, вибитих вікон, горілих квартир. Ми приїхали і були готові вже побачити це вживу. Все було перекрито, не пускали людей проходити близько до місця, де було скло та уламки. В мене були відчуття, що це просто сон, що цього не сталось, що ніхто не постраждав.

Ви написали, що відчуваєте, ніби ваш брат оберіг вас від страшних подій. До того ж, у цей день був його день народження. Що для вас означає це поєднання подій?

Назарко старший від мене на 8 років, він все життя був тим самим старшим братом. Він вчив мене, виховував, вкладав у мене свої цінності. Він постійно захищав мене від людей, які мене ображали, від світу, який часто буває жорстким і несправедливим.

Коли в 2018 році його не стало, не стало частинки душі кожного члена нашої родини. Але ми завжди відчували і відчуваємо його присутність, ми знаємо — він тут, він з нами, він завжди поруч та оберігає нас.

Те, що сталося 24 березня, саме в день, коли йому мало б виповнитися 30, для мене — не випадковість. Це ще одне підтвердження того, що він нас не залишив. Було розраховано все: коли виїхати з дому, щоб не застати удар, коли Остап мене має зустріти і де ми маємо бути в момент прильоту шахеда.

І чи змінилося ваше ставлення до життя після того, що сталося 24 березня?

Так, після цього моє ставлення до життя ще більше змінилося: я розумію, що потрібно більше цінувати кожен день, сильніше обіймати близьких, кожного разу. З Назаром було так: він був дома в день перед смертю, і я була з ним, ми обідали разом, коли я повернулась зі школи, розмовляли, і потім я мала бігти на катехизацію. Я стояла в дверях, прокричала йому: «Бувай», але не встигла обійняти, хоча в цей момент я неймовірно сильно цього хотіла. Це те, про що я більше шкодую в своєму житті. Я дуже хотіла обійняти брата, але подумала: «Я повернусь і зроблю це», але більше я не мала змоги відчути тепло тих обіймів.

Тому я щиро хочу сказати: обіймайте своїх рідних, цінуйте те, що у вас є. Наше життя — мить, ми не знаємо, коли вона закінчиться.