Прощання розпочалося в гарнізонному храмі святих апостолів Петра і Павла. Після парастасу труну з тілом під трембіти та оплески винесли зі святині. Далі – хода на площу Ринок і загальноміське прощання. У цей момент сурмач заграв «Яворину» — пісню, яка стала символом любові до Гіги.
Степана поховали на 75-му полі Личаківського цвинтаря. Це було його прохання. Львів виконав останню волю співака.
Сльози, сміх і спогади про Степана звучали на прощанні. В етері програми «Помануфактуримо» колеги розповідали про нього не в минулому, а як про людину, яка залишилася з нами через свої пісні. Заслужений артист України Володимир Пушкар, який часто працював зі Степаном на концертах, казав:
«Він був людяний. М’який, інтелігентний, щирий. Зовсім без “зірковості” — від перших виступів до наймасштабніших. І завжди залишався собою».
«Яворина» змінила все. До неї його пісні були гарні, але не масові. А потім люди почали слухати кожну. І навіть коли посеред концерту сипав сніг і змерзлі глядачі мали б іти — вони залишались. І просили “на біс”», — розповідає Пушкар.
Гриць Драпак, давній друг, із Гігою пройшов понад 30 років дружби. Вони були не просто колегами — він був на весіллі у дітей Степана, той — на весіллі в його. Згадує, як востаннє бачив його вдома:
«Він уже не міг встати, боліла нога, але все одно жартував. Каже: “Та то пару днів — і мине”. Завжди вмів розвеселити».
«Він мріяв про одне — творити. Його пісні співали і діти, і старші. Їх ніхто не змушував. Просто його дуже любили».
Слова вдячності прозвучали і від хору «Гомін», який виконав пісню «Цей сон» у новому звучанні, яка набрала мільйони переглядів:
«Дякуємо, маестро, за музику, яка об’єднує покоління. Ваші пісні житимуть, доки ми, українці, співатимемо», — написали вони.
На вулицях Львова журналісти запитували людей про Гігу — всі знали, всі мали що сказати. Молодь згадувала «Яворину» й «Цей сон», старші — як його слухали ще з 90-х:
«Кожна пісня — це цитата. Це база. », — сказав один із львів’ян.
Для багатьох «Яворина» стала не просто хітом — а піснею, яка проростає в пам’яті.
«Не можу сказати, що маю одну улюблену, бо коли їх починаєш згадувати — вони всі випливають одна за одною. Всі з душі», — розповів інший перехожий.
А одна жінка поділилася відверто дуже особистим відчуттям:
«Я знаю, що робити після його смерті. Не плакати — за нього плаче родина. Я посаджу молоду яворину біля його могили. Це буде моя пам’ять про нього».
Інший мешканець додав:
«Дякую йому за те, що ніколи не співав російською. Це справжній український артист».
Прихильники Степана Гіги впевнені, співак залишив по собі не лише хіти, а й покоління слухачів, які досі на його концертах співали в один голос. Він пішов, але пісні залишились. І житимуть — як і він — у наших домівках, пам’яті й серцях.
