Львів часто ставлять у приклад як одне з найдоступніших міст України, проте в реальному житті кожен вихід із дому для людини на кріслі колісному вимагає ретельного планування маршруту. Ситуація в місті за останні роки помітно покращилася, однак диявол криється в деталях: від високих бордюрів і вищербленої бруківки до непрацюючих кнопок виклику у громадському транспорті. Про те, як міський простір відчувається на практиці, чому адвокація працює та як суспільству навчитися правильно взаємодіяти з ветеранами на протезах і кріслах колісних, розповіла координаторка адвокаційної програми YMCA Львів, волонтерка Юлія Задорожня.
Юлія пересувається на кріслі колісному і живе у Львові близько трьох з половиною років. Вона зазначає, що з початку повномасштабного вторгнення місто зробило великий крок уперед у питаннях інклюзивності, особливо в центральній частині. Проте навіть тут пересування залишається квестом, де потрібно заздалегідь прораховувати кожен з’їзд та перехрестя. Коли бар’єрів забагато, це безпосередньо впливає на соціальну активність людини.
«З 2023 року я активно волонтерила на Львівській волонтерській кухні. Коли її перенесли з центру на вулицю Хімічну, шлях туди перетворився для мене на смугу перешкод через кілька складних перехресть і високих бордюрів. Доводилося постійно підлаштовуватися під друзів або просити перехожих. Але у всіх нас є внутрішній ресурс — бувають дні, коли просто немає сил просити про допомогу. І тоді замість того, щоб піти поволонтерити й бути суспільно корисною, ти обираєш залишитися вдома», — ділиться Юлія.
Змінити ситуацію вдалося завдяки адвокації. Під час презентації проєкту «Нові рівні» від The Ukrainians Юлія познайомилася з уповноваженою з питань безбар’єрності у Львові Іриною Маруняк. Вона надіслала офіційний запит, підкріпивши його фотографіями перехресть та посиланнями на державні будівельні норми (ДБН). У результаті шлях до волонтерської кухні облаштували, і тепер волонтерка може діставатися туди самостійно.
Помітні зрушення відбулися і в громадському транспорті. Якщо раніше водії низькопідлогових автобусів та трамваїв могли ігнорувати пасажирів на кріслах колісних або відмовлятися відкидати пандус, то після тренінгів та звернень до влади ситуація змінилася. Водії самі виходять на зупинках і допомагають заїхати в салон. Проте з’явилася інша технічна проблема.
«Єдиний момент, із яким я стикаюся зараз — це вихід на потрібній зупинці. Водій може забути, що я в салоні, а спеціальна кнопка виклику працює далеко не в кожному транспорті. Через це бувало, що я просто проїжджала кілька зайвих зупинок, бо не могла подати сигнал», — зазначає Юлія Задорожня. Що ж до адміністративних будівель, то там, за її словами, роботи ще багато — оформити документи без супроводу рідних чи друзів досі складно.
Сьогодні питання доступності набуває нової гостроти через велику кількість військових, які повертаються з фронту після ампутацій. З 2024 року Юлія волонтерить у проєкті «Титани під вітрилами», який організовує вітрильну реабілітацію для ветеранів. Спілкування з захисниками показало, що потреби людини на кріслі колісному та людини на протезі можуть відрізнятися.
«Разом із ветераном, учасником нашого проєкту, ми записали відео про пішохідний перехід на вулиці Дорошенка, який сполучає зупинки транспорту, аптеки та вихід на площу Ринок. Мені було важливо почути його перспективу. Виявилося, що для людей на протезах серйозним викликом є вищерблена бруківка та зношені трамвайні колії, які виступають над рівнем дороги. Ці ж проблеми стосуються і батьків із дитячими візочками», — пояснює координаторка YMCA Львів.
Окрім фізичної інфраструктури, суспільству потрібно вибудовувати і культуру спілкування. Юлія зауважує, що львів’яни та українці загалом дуже чуйні й щиро прагнуть допомогти, але через брак знань іноді можуть ненавмисно нашкодити.
«Механіка крісла колісного така, що попереду є маленькі коліщатка для маневреності. Вони легко застрягають у нерівностях бруківки. Якщо в цей момент перехожий ззаду без попередження підштовхне крісло, людина може просто випасти на землю. Тому головне правило: спершу запитайте, чи потрібна допомога, а потім уточніть, як саме це зробити», — радить Юлія.
На її переконання, справжня інклюзивність у суспільстві сформується лише тоді, коли ветерани та люди з інвалідністю стануть видимими на вулицях, у кав’ярнях та на подіях. А це напряму залежить від того, наскільки безпечним і доступним буде простір за порогом їхнього дому.
