У кожній людині можуть поєднуватися, здавалося б, несумісні покликання. Іноді життєвий шлях різко змінюється під впливом важливих подій — як-от війна. Саме вона стала переломним моментом у житті 33-річного Петра Мандзяка з міста Городок, який після служби у складі Третьої окремої штурмової бригади ЗСУ вирішив присвятити себе служінню Богові. Сьогодні отець Петро — капелан родин загиблих воїнів, парох храму Святого Юрія у селі Вовчухи та храму святих Петра і Павла в селі Долиняни Львівського району. У розмові з LMN він поділився своєю історією: про найтяжчі бої, втрату побратимів, шлях до священства та ініціативу на підтримку родин полеглих Героїв.
— Чому ви вирішили стати священником і що спонукало вас змінити духовне покликання на військову службу?
Моя бабуся завжди ходила до церкви у Стебнику на Дрогобиччині, де я народився. Вона брала мене із собою — так я долучився до молодіжної спільноти. З 2009 до 2016 року навчався в Львівській духовній семінарії Святого Духа, а потім — у Папській академії «Альфонсіана» в Римі. Там вступив на докторат, але навчання не завершив — повернувся додому. Після цього не одразу став священником, хотів пожити звичайним життям: попрацювати, відчути тягарі буденності. Та коли почалося повномасштабне вторгнення, я чітко відчув, що маю бути на фронті. Мені пропонували бути військовим капеланом, але я вирішив піти в зону бойових дій — бути там із бійцями, допомагати їм поруч.
— Як розпочалася ваша військова служба? Що найбільше вразило на початку?
Я мобілізувався 22 червня 2022 року. Пройшов 47 днів навчання у центрі в Яворові, отримав спеціальність оператора ПЗП. Потім потрапив у 167-й батальйон у Черкасах, згодом — у 58-му окрему механізовану бригаду. Там прослужив понад рік. Після переїзду з Запоріжжя в Донецьку область до нас підійшов тодішній командир зводу Юра Тихий (вже покійний) і сказав, що набирають людей у Третю штурмову роту. Я одразу зголосився.
Найбільше мене вразили втрати побратимів — це одне з найболючіших випробувань. Але, як християнин, я маю на це інший погляд: я не вважаю, що вони просто зникли. Я впевнений, що ми ще зустрінемося. Це не смерть — це початок спасіння.
— Який бій був найважчим?
Перший бій — у Соледарі. Ми брали участь у штурмі, і саме там я отримав поранення. Це було моє “бойове хрещення”. Нам казали, що буде тритижнева підготовка, але все сталося інакше: ввечері погодилися — вночі вже виїхали в Соледар. Це і був найважчий бій. До того ми копали окопи, переживали артобстріли, але ще не мали прямого контакту з ворогом.
— У який момент ви вирішили завершити службу і повернутися до духовного покликання?
Службу завершив у жовтні 2023 року — не через поранення, а з сімейних причин. Коли потрапив у тил Третьої окремої штурмової бригади, виконував обов’язки начпрода. Хоч і мав документи на звільнення, просив командира перевести мене ближче до фронту — хоча б у медичну службу. Але він відмовив і підписав звільнення.
Після цього мені зателефонував владика, з яким ми були добре знайомі, і запитав, чи готовий я до висвячення. Спершу сумнівався, але завдяки його наполяганню погодився. Я вдячний йому за цю рішучість. Після практики в Стрийській єпархії з 25 грудня почав служити на парафіях у Вовчухах і Долинянах.
— Які уроки війни ви застосовуєте в духовному служінні?
Мої стосунки з Богом завжди були особливими, але на війні вони стали ще глибшими. Для мене Бог — це побратим. Я звертаюся до Нього з проханнями й бачу відповіді. Жодного разу не було так, щоб Він мене не почув. Зараз, як священник, намагаюся впливати на зміни. Спілкуюся з головою ОТГ, пропоную зміни в кадровому складі. Я не мовчу — не можу. Війна навчила діяти. Коли Бог дає тобі шанс вижити, ти не маєш права залишити все як було.
Ще на фронті я питав у Бога: «За що мені все це?» Але згодом зрозумів — це неправильне питання. Бог мене готував до цього моменту все життя. І коли я опинився в окопах, емоційно був повністю готовий. Справжня довіра до Бога — це не просто слова, а дії. Це постійне усвідомлення Його присутності в усьому, що ти робиш.
— Розкажіть про проєкт «Пам’яті Героїв Городоччини». Як виникла ця ідея?
Минулого ми запустили даний проєкт. Мене дуже цікавить підтримка родин загиблих — бо знаю, через що проходить моя дружина. Ці люди часто залишаються сам на сам із болем, закриваються у собі. До мене звернувся Назар Напора, який із сином Юрчиком волонтерить. Запропонував робити відеоінтерв’ю з родинами загиблих. Ідею втілюємо разом. На жаль, не всі підтримують ініціативу. Дехто думає, що це робиться для піару. Через це частина сімей відмовляється брати участь. Але проєкт повністю волонтерський, і я вкладаю в нього серце.
Маю мрію: об’єднати всі родини загиблих Воїнів Городоччини, організувати для них підтримку — залучити фахівців, психологів, капеланів. Але поки що бракує ресурсів.
— Що найбільше вразило у розповідях родин Героїв? Яка спільна риса об’єднує загиблих?
Усіх військових об’єднує жертовне служіння. Побратим — це людина, яка розуміє тебе без слів. Війна знімає всі маски. У тилу ми знову замикаємось у комфорт і егоїзм. Але на фронті проявляється справжнє: людяність, любов, братерство — усе те, що заклав Бог. Тих, хто повернувся з війни й має досвід, знання, глибину, треба долучати до державотворення. Вони здатні змінити країну.
Найближчим часом наші менеджери дадуть відповідь
