«Я впевнений, що Господь зі мною»: фронтовий щоденник Захисника, який вижив в оточенні ворога

35-річний Андрій Грачов, родом із Хмельниччини, долучився до війська добровольцем у березні 2022-го. Герой пройшов Сумщину й Запоріжжя, пережив чотири поранення і кілька днів у фактичному оточенні без води та зв’язку. Коли шансів на порятунок ставало дедалі менше, Андрій почав вести щоденник — короткі записи між обстрілами, молитви, страх і надію.

LMN поспілкувалась із військовим, для якого віра, пам’ять про рідних і відповідальність перед побратимами стали опорою там, де «надія вижити потихенько згасає».

Коли ви долучились до Збройних сил України? Чи було це вашим свідомим рішенням?

В цивільному житті я працював в тролейбусному депо шість років кондуктором, це було до 2016 року. А з 2016 по 2022 я працював в Польщі. За деякий час до цього польські медіа вже писали про те, що, найімовірніше, повномасштабне вторгнення таки буде.  Тож я вирішив повернутись додому і вже в березні долучився добровольцем до військової служби.

Я потрапив тоді ще в Хмельницький ТРО, в комендантську роту. Потім за рік нас зробили мінометною батареєю. І відтоді я вже був мінометником.

На яких напрямках у боях ви брали участь у боях?

Спершу була Сумщина, а потім на Запорізький напрямок нас перевели. Зокрема останній раз я був на позиціях біля Гуляйполя.

Всього за час війни у мене було чотири поранення. Один із випадків був тоді, коли ми їхали і нас підбив дрон. Ще один випадок був під час роботи на 120-му мінометі, тоді також ФПВ прилетів. Це було зовсім нещодавно, після цього мене на реабілітацію відправили на Закарпаття.

Зокрема в одному із таких випадків, коли нас атакував дрон, і наша машина перевернулась, то один із побратимів, який був на передньому сидінні, переламав собі грудну клітину, а ми отримали тільки сильні забої.

Втім щоразу отримані поранення були не складні, тож після відновлення я одразу повертався до військової служби.

Чи було внутрішнє відчуття, що цього разу буде складніше?

Чесно кажучи, не було нічого. Я завжди звертаю на таке увагу, адже моя мама, яка померла в досить молодому віці, завжди за день чи два до якихось небезпечних подій мені снилася. Вона ніби попереджала, що щось має бути. Навіть тоді, коли я в червні отримав поранення, вночі теж мені мама приснилася, і сказала: «Буде важко, але ми справимося». А ми до цього майже не вдягали бронежилети чи каски для стрільби, оскільки з ними було трохи незручно. А в цьому випадку я сказав хлопцям, що має погане передчуття і запропонував зібратись так, як «книжка пише». Хлопці послухали, і саме завдяки цим бронежилетам осколки посікли лише ноги.

Тому ці сни мене часто рятували. Однак цей останній раз нічого не віщувало біди. Можливо, тому, що коли ми виходили на позиції, такої загрози аж сильно для життя не було.

В який момент ви зрозуміли, що ситуація критична?

Мабуть, тоді, коли трасу біля Гуляйполя почав контролювати ворог, а ми трималися за тою трасою, в, так би мовити, кишені. І все, тоді ми зрозуміли, що опинились в оточенні.

Ще одне підтвердження було тоді, коли загинув водій, який віз нам продукти. Їжу нам почали скидати з дронів, ніхто до нас не міг ні під’їхати, ні попасти в будь-який інший спосіб.

Зважаючи на це, командир дав команду перейти на інші позиції. Намалював на карті, куди йти, якими шляхами, і так потихеньку прориватися.

Втім, через сильний туман, ми заблудилися. Тому ми три дні ходили просто по колу. Саме це нам трохи завдало біди. Окрім того, великою перешкодою було те, що довкола все заміновано. Куди не стань, не знаєш, що на тебе чекає.

Що стало переломним моментом, коли ви зрозуміли, що вам треба вести записи?

Коли зрозумів, в якій ми складній ситуації. Я хвилювався, що станеться найстрашніше, і думав, що після моєї загибелі все одно залишиться мій телефон, який зможуть знайти і, прочитавши написане мною, зрозуміти, що саме відбулось.

Записи починаються від 17 грудня, коли ми вже більше 40 днів провели в оточенні ворога. Завершив записувати вже тоді, коли вдалось провести евакуацію – 11 січня. Це була якась своєрідна традиція, я кожного дня намагався записати те, що відбувалось.

Як ви знаходили можливість записати те, що відбувалось?

При мені був мій телефон, а також у нас на позиціях був Павербанк, тому була можливість його зарядити. Телефон я завжди тримав на найбільш мінімальній яскравості.

Користуватися телефоном не було можливості, бо не було Інтернету і не було зв’язку. Тому батарея тримала досить довго. Одного заряду могло вистачати до 10 днів.

Тож я, як тільки мав кілька хвилин, сідав та записував кілька слів. Я робив це у WhatsApp-і. В мене є чат на свій номер, де я й записував щодня нове повідомлення.

У ваших записах згадується Анжеліка і Діма. Можете розповісти детальніше про цих людей? Хто вони для вас?

Це Моя сестра з чоловіком. Моя мама померла, тож єдині мої родичі — це Анжеліка і Діма.

Там також згадується Людмила Григорівна? Розкажіть, про кого йде мова

Коли я був на Сумщині, в мене була вівчарка Міна. Але була проблема – собаки видавали наші позиції. Тому її потрібно було десь прилаштувати.

Я ходив тоді постійно до церкви, де я озвучив свою проблему і спитав, чи міг би хтось взяти собі цю собаку на перетримку. І зголосилась одна старша жінка, яка взяла цю собаку до себе.

Я часто приходив до неї навідувати цю собаку. Звісно ж, ми часто з нею пили чай з печивом та розмовляли. Виявилось, що у неї помер син, вона залишилась без чоловіка та батьків. І якось, під час розмови, вона сказала мені, що так до мене звикла, що я для неї став сином. А оскільки моя мати теж померла, то я теж сприймав її як матір. Ми вже стали неофіційно як мати та син.

І навіть тоді, коли я був у Запоріжжі в лікарні, то вона з Сумщини мене провідувати приїжджала.

Святвечір в оточенні ворога – яким він був?

В той день нас поселили у жахливий бліндаж. Там ще у коридорі труп лежав незакопаний, трохи присипаний землею. Біля нього ми знайшли мішок із їжею. Там були рибні консерви і якісь каші. Пам’ятаю, один із побратимів навіть засмутився, що серед їжі не було згущонки. Казав: «Ну от все є, а згущонки немає».

Як в таких умовах змінилися стосунки між людьми?

Чесно кажучи, іноді від цього надлишку негативної енергії, нерідко було таке, що ми з побратимами могли сваритись між собою. Інциденти були різні – комусь не подобалось, що хтось лишній кусочок хліба взяв, а комусь не подобалось, що хтось голосніше щось сказав.

Але в цілому ми усі розуміли, що ми – одна команда і від нашої згуртованості залежать наші життя.

Я скажу так – зараз, оглядаючись на ті події, я не знаю, як би поводив себе. Але тоді в мене не було навіть часу боятися. Був адреналін і інстинкт самозбереження. Навіть часу не було подумати, що навколо небезпека. Просто на фоні цього адреналіну і інстинкту самовиживання ми просто діяли так, ну як вважали потрібним.

Чесно скажу, мені зараз страшніше це згадувати, аніж було тоді. Адже тоді не було навіть часу думати про страх.

Переддень Нового року. Яким він був для вас?

То був дуже важкий день. Він ще вранці почався дуже важко. Ми потрапили в оточення ворога. Вони ж нас спочатку оцими газами і запалами закидали. Ми втекли за 400 метрів в інший бліндаж. Втім керівництво нам сказало, що ми змушені повернутись на попередні позиції, тож ми повернулись.

Нас було четверо тоді в групі, коли прилетів дрон. Згодом ми побачили, що за метрів 15 від нас вже оце ворог стріляє. Ну, це ми так собі тоді думали. Лунають постріли, ми сидимо, втративши будь-яку надію.

У мене внаслідок удару дроном вже була підбита спина. Я тоді ще не знав, що я аж п’ять осколок отримав. Думав, що мені просто хвилею розбило спину.

Аж тут дивимося – кроки. До нас ідуть. І тут спускається людина, і, виявляється, що це – наші. Група, яка йшла за нами, оббігла нас та відбила позицію.

Чи було відчуття, що це – кінець?

Відчуття, що це може бути кінець, було майже кожного дня. Але в момент, коли нам сказали повертатися, ми сподівались, що вони з дронів перевірили інформацію – земля чиста. Ми на це надіялися. Думали, раз кажуть і запевняють нас, що це безпечно, то так і є.

А тоді виявилось, що там були вороги. Тому тоді було дуже страшно, адже нам обіцяли безпеку, а її не виявилось.

Що допомагало вам триматись?

Я розумів, що у мене не було іншого виходу. Треба було триматись попри все, адже ми прагнули вижити.

Найскладнішим було бути без їжі, адже коли у тебе дві баночки консерви на чотирьох людей і кусочок сала, складно це розтягнути на невідомо скільки днів.

Але найважче — це бути без води. Дуже страшно, коли два-три дні без води.. У нам була баночка консервованого горошку, це було ніби спасіння. Можна було соку з горошку попити, це хоча б трохи подавлювало цю спрагу.

Як пройшла евакуація? Які труднощі виникали?

У мене та побратимів були поранення, і ми передали командуванню, що нас потрібно евакуювати. Мої рани вже починали гнити, я ледь тримався. І врешті, 8-го січня, на передали по рації,  що нас буде евакуйовано.

Я вам скажу, що це поранення подароване Богом. Бо якраз у зв’язку з цим пораненням мене якось вивели звідти.

Загалом евакуація вийшла не з першого разу. Перший раз, коли ми вирушили на точку, звідки нас мали забрати, нас відстежував дрон. Тоді ми сховались у найближчий окоп, коли прилетів ФПВ. Двоє моїх побратимів тоді, на жаль, загинули. Ще один побратим отримав поранення руки, а я – контузію. Зараз, пригадуючи це, дивуюсь, що Господь ніби мене рятував на кожному кроці. Врешті ми повернулись назад і чекали ще кілька днів.

Зрештою знову прийшов наказ від керівництва щодо евакуації. Процес теж був доволі складний, втім, на щастя, ми дійшли до назначеного місця, звідки нас зрештою евакуювали.

Наразі я ще лікуюся. Мені зробили операцію, з руки осколки видалили. А решта, кажуть, не можуть, бо вони дуже глибоко, тому залишити у тілі.

Яким ви повернулися з останнього завдання?

Чесно? Дуже наляканим. Одразу після повернення мене кілька днів трусило, коли засинав. Тоді мені приписали заспокійливі, щоб я міг нормально спати. Я й досі приймаю ліки, які прописав психіатр, адже війна не без наслідків вплинула на моє фізичне та психічне здоров’я.

Згодом мені стало трохи краще. Усе пережите якось віддділилось від мене. Пам’ять почала трохи забувати те, що зі мною відбулось.

Втім зараз, коли я дізнався, що скоро мене виписують з лікарні, знову повернувся страх. Адже безпека знову перетворюється в небезпеку, і треба готувати себе до повернення на службу і наступних боїв.