Назарій Цюпка із села Артищів на Городоччині потрапив до українського документального фільму «Антарктида» режисера Антона Птушкіна, прем’єра якого відбулася 4 вересня 2025 року. Стрічка стала справжнім фурором — це найвідвідуваніше документальне кіно в Україні. Лише за два тижні його подивилися більше 200 тисяч людей! Це абсолютний рекорд для української документалістики. У фільмі розповідається про життя та роботу учасників 30-ї Української антарктичної експедиції на станції «Академік Вернадський», де Назарій виконує важливу роль кухаря. На особистий дозвіл Антона Птушкіна «Львівська мануфактура новин»поспілкувалася з Назарієм про те, що найбільше здивувало автора фільму під час зйомок, сам процес роботи над стрічкою та дізналася, чи впізнають його сьогодні на вулицях.
Ми дізналися трохи завчасно, хоча точної дати не пригадую. Напевне, коли «Ноосфера» вирушила, нам повідомили. Для мене це було у форматі «плюс один» від команди журналістів — людина, яка іноді могла залишитися на обід або вечерю. Таким чином нас не попереджали про приїзд саме Антона, адже робота на станції не залежала від приїзду журналістів.
Спочатку ми знали лише, що буде зніматися сюжет. Разом з Антоном приїхала команда з телебачення, яка теж робила свій матеріал. Ми намагалися не заважати їм, а вони — нам. Перед тим, як щось знімати або поставити питання, вони завжди уточнювали, чи не заважатиме це нам. Те, що це буде повноцінний фільм, ми тоді ще не знали.
На щастя, зйомки майже не заважали. Під час перезмінки роботи стало трохи більше, але Антон розумів, що на станції багато обов’язків, і старався пристосуватися до нашого ритму, не відволікаючи тих, хто працює. Протягом часу його перебування на станції, коли Антон приходив на кухню, то завжди уточнював, чи є можливість поспілкуватися або щось зняти, намагаючись не заважати роботі.
Краще запитати у самого режисера, що його вразило, бо зі сторони я не можу точно сказати. Єдине, що можу згадати: коли він зайшов на кухню, я показав вид з вікна, і він дуже його оцінив. Вже у фільмі він казав, що бачив багато кухонь із чудовим краєвидом, але цей — напевне, найкращий із тих, що зустрічав.
На жаль або на щастя – ні. Він не заважав роботі. Допомагали на кухні лише чергові полярники — учасники 29-ї або 30-ї експедиції та сезонного загону. Журналісти та Антон до роботи не залучалися. Втім, він пробував усе, що я готував, як і інші люди під час обіду або вечері.
Мені відомо, що йому сподобалося. Солодощі він зазвичай не їсть, але булочку з корицею спробував. Перед тим я розповів, що ці смаколики особливі, тому вони сподобалися. Так само він точно скуштував борщ, коли його подавали.
Скоріш за все, я сподівався. Це гарна популяризація української науки та станції. До поїздки мало хто з мого оточення знав про антарктичну програму та роботу людей на станції. Завдяки фільму більше людей дізналися про це. Успіх заслужений. Фільм вартий перегляду, можливо, не один раз: перший раз — здивування та захоплення, другий — можливість помітити деталі, які пропустив. Окрім пейзажів, автор подає багато інформації за кадром.
Я не міг дивитися його як звичайний глядач. Пейзажі, айсберги, пінгвіни — виринули власні спогади. Це було ніби повернення додому на півтори години, знову відчути атмосферу станції. Пінгвіни, їхній галас, запах — усе викликало ностальгію.
На щастя, на вулиці не впізнають. Я не люблю зайвої уваги. Друзі дізналися лише після перегляду фільму. Декілька людей знали, що я знімався, але вони не знали дату прем’єри. Після перегляду надходили повідомлення: «Ми бачили тебе в кіно і бачили тебе. Чому не зізнавався?» А друзі друзів казали: «Тепер і мені також треба піти на фільм». Це робило перегляд ще цікавішим.
Поки що таких планів немає. Ще до фільму було сильне бажання повернутися, адже на станцію тягне найбільше, коли ти вже вдома. Після повернення хотілося просто кинути все і повернутися у знайоме середовище. Фільм дав змогу знову відчути атмосферу станції та побачити процес роботи і людей, що допомогло боротися з ностальгією. У майбутньому хотів би потрапити на станцію, можливо як турист, щоб побачити, як вона змінилася за час моєї відсутності. Як чужі діти ростуть швидше, так і станція змінюється швидше, поки ти цього не бачиш на власні очі.
Нагадаємо, «Львівська мануфактура новин» раніше спілкувалася з кухарем Назарієм Цюпкою. Він розповів, як довелося проїхати майже 15 тисяч кілометрів від рідного дому, як пристосувався до життя на станції та що найбільше його вразило. Детальніше читайте у матеріалі на сайті LMN.
Найближчим часом наші менеджери дадуть відповідь
