«Ми їх ігноруємо, ми їх не помічаємо»: парафехтувальник Андрій Демчук про “нейтралів”, спорт і війну

Український парафехтувальник, чемпіон Паралімпійських ігор-2016 Андрій Демчук поділився своїм баченням ситуації з допуском так званих “нейтральних” спортсменів до міжнародних змагань, а також розповів про власний шлях у спорті та життя поза ним. Про це він повідомив в інтерв’ю LMN, коментуючи повернення російських і білоруських спортсменів на міжнародну арену, підготовку до нових стартів і поєднання спорту з викладацькою діяльністю.

Зараз є трохи часу, щоб відпочити, видихнути і, перш за все, підремонтувати своє здоров’я: лікті, зап’ястки, пальці, руки, спину. Дається взнаки і вік, і дуже насичений початок року, багато стартів і зборів. Попереду чемпіонат України наприкінці травня в Києві, у Кончі-Заспі, а після нього – навчально-тренувальний збір. Тож маємо приблизно місяць-півтора, щоб підготуватися і трохи перепочити.

Зараз цей період трохи спокійніший, я відійшов від науки, бо більше занурився у фехтування і тренерську роботу. Працюю за сумісництвом у політехніці, але основна діяльність – це спорт. Мені подобається викладати, подобається працювати зі студентами. Вони дають енергію, яку я черпаю також із родини, подорожей і змагань. Вважаю, що потрібно займатися тим, що приносить задоволення. А якщо це ще й дає заробіток це вже добре.

Після ампутації ноги я сам почав шукати можливості займатися спортом. Хотів продовжити грати в баскетбол, але вже у форматі спорту на візках. У 2007 році знайшов у Львові відділення інваспорту. Там мені запропонували стрільбу з лука, настільний теніс і фехтування на візках. Жоден із цих варіантів не був для мене знайомим чи бажаним, але так склалося, що я спершу прийшов саме на фехтування. І, як бачимо, це було правильне рішення.

Я вважаю, що Україна є однією з найсильніших у цьому виді спорту. Це підтверджується результатами на Паралімпійських іграх, чемпіонатах світу та Європи. Саме ці змагання показують реальний рівень країни.

На мою думку, причина – гроші. Кожен “нейтральний” спортсмен приносить фінансову вигоду організаторам: оплата внесків, проживання, участі. У нашому випадку міжнародна федерація навіть бере додаткові кошти за таких атлетів. Тобто вони платять більше, ніж інші.

З точки зору спорту це сильні суперники. Але питання, чи потрібні вони, окрім фінансової складової? Ми бачимо тенденцію, що їх намагаються повернути максимально повноцінно.

У нас чітка позиція: ми їх ігноруємо. Не тиснемо руки, не віддаємо честь. Хоча у фехтуванні це частина традиції вітання суперника до і після бою. Раніше за відмову можна було отримати дискваліфікацію. Але після ковіду і початку війни ці правила пом’якшили. Зараз ми зобов’язані віддати честь судді, але не супернику з рф чи білорусі.

На початку повномасштабного вторгнення підтримка була дуже сильною. Нам допомагали, зокрема й матеріально. Але з поверненням “нейтралів” ситуація змінилася. Деякі країни продовжують їх ігнорувати, як і ми, але є й ті, хто спілкується з ними без проблем. Для мене це незрозуміло. Не вважаю нормальним “дружити” з людьми, які не понесли жодної відповідальності і повертаються додому як герої.

Складно сказати. Це, мабуть, краще запитати в інших. Я хочу бути хорошим батьком, чоловіком, другом і сином. Хочу, щоб люди поруч були щасливі, вірили в краще майбутнє. Стараюся відстоювати справедливість і боротися за правду. І я горджуся тим, що живу, працюю і є українцем.

Україна понад усе.

Все-таки з шаблею в руках.