Повномасштабна війна в Україні триває уже четвертий рік, і разом із нею суспільство живе в умовах постійного хронічного стресу. На цьому тлі зростає емоційна втома, з’являється розчарування, знижується мотивація та змінюється сприйняття майбутнього. Очікування миру поступово може трансформуватися у втрату віри й відчуття виснаження. Чи є дистанціювання від новин і волонтерської активності ознакою байдужості, або ж це спосіб психіки захиститися від перевантаження? Як розпізнати межу між моральною втомою та депресивним станом і коли варто звертатися по професійну допомогу? Про це в інтерв’ю для LMN розповіла психологиня, психотерапевтка та психодрама-практик Даніела Волошинська.
Якщо говорити відверто, ми зараз перебуваємо в дуже складному, перехідному стані. Уперший рік повномасштабної війни, яку розпочала російська федерація проти України, ми були були дуже згуртовані, мали надію, ентузіазм та віру, що ось-ось усе закінчиться. Зараз ця віра стала менш емоційною, менш піднесеною. І це не тому, що люди стали байдужими. Просто ми дуже довго живемо в умовах хронічного стресу.
Очікування — це завжди про певний горизонт. Коли людина думає: «ще трохи — і стане легше», вона витримує більше. Але якщо це «трохи» розтягується на роки, психіка починає виснажуватися.
Ми не живемо постійно в стані гострого страху. Гостра реакція з’являється під час обстрілів або різких новин. Але фоном весь цей час залишається хронічне напруження. Організм не встигає повноцінно відновлюватися. З’являється емоційне оніміння, знижується мотивація, посилюється дратівливість, виникає відчуття безсенсовності. І тоді очікування миру починає трансформуватися: не «ми переможемо», а «хай би вже якось закінчилося». Це і є прояв виснаження.
Частково так. Але важливо розуміти: це не про слабкість. Це природна реакція психіки на довготривалу небезпеку. До повномасштабного вторгнення вже був стрес — пандемія COVID-19, тривожні новини про можливий напад. Війна не почалася з нуля для нашої психіки — вона наклалася на попереднє виснаження. Тому сьогодні ми бачимо зниження активності, зменшення донатів, менше емоційного підйому, ніж у перші місяці. Це не означає, що люди перестали підтримувати чи втратили позицію. Це означає, що вони втомилися.
Дуже важливо розуміти: надія — це не ілюзія й не «рожеві окуляри». Це захисний механізм нашого виживання. Якщо критичний стрес може нас руйнувати, то надія допомагає триматися. Але вона має бути реалістичною. Якщо людина живе очікуванням, що «завтра все закінчиться», і цього не стається, вона швидко розчаровується. А якщо надія ґрунтується на розумінні, що це довгий шлях, але ми його проходимо крок за кроком, — тоді вона стає ресурсом.
Тому що без неї психіка виснажується ще швидше. Людина не може довго жити лише в режимі напруження. Надія дає сенс, дає опору, допомагає витримувати невизначеність.
Ми зараз не в стадії ейфорійної мобілізації, але й не в стадії повного занепаду. Ми в етапі довгого марафону. І на цьому етапі найважливіше — не постійний підйом, а здатність відновлюватися й зберігати внутрішній ресурс. Саме правильно підтримана надія стає цим ресурсом — не ілюзією, а опорою для виживання і руху вперед.
Якщо заглибитися в психологічне пояснення, то надія складається з трьох основних компонентів. Перше — це бачення майбутнього. Тобто те, на що ми сподіваємося, про що мріємо, що уявляємо для себе попереду.
Друге — це відчуття власного впливу. Розуміння того, що навіть маленькими діями, невеликими кроками я додаю свою частинку до змін. Я можу вплинути хоча б на свою поведінку, на своє ставлення, на свій вибір.
І третє — це наявність конкретних маленьких кроків. Якщо людина не бачить майбутнього, не відчуває контролю навіть над власним життям і не робить маленьких дій, надія починає руйнуватися. Тому надія — це не сліпа віра в те, що «все буде добре». Це віра й розуміння того, що мої дії мають значення.
Я б сказала, що це більше про психологічний захист. Наш мозок дуже хитрий і водночас «лінивий» у хорошому сенсі. Йому безпечніше й комфортніше залишатися в звичному режимі. У тому, що не потребує додаткових зусиль.
Якщо, наприклад, російська мова для людини все життя була про звичку й комфорт, а перехід на українську вимагав внутрішнього напруження, то в умовах загального виснаження психіка може шукати, де зекономити ресурс. Якщо нова звичка не закріпилася достатньо, повернення до старої — це спосіб зменшити навантаження.
Те саме стосується дистанціювання від новин або волонтерства. Коли людина перевантажена, вона підсвідомо скорочує кількість джерел стресу. Це не завжди про байдужість — часто це про спробу зберегти хоча б якусь стабільність. Адже зараз у нашій реальності дуже мало стабільності в позитивному сенсі. І психіка намагається створити її хоча б у чомусь знайомому.
Дуже важливо розрізняти депресивні епізоди й клінічну депресію. Депресія — це вже клінічний стан, який потребує діагностики, інколи медикаментозного лікування та глибшої психотерапевтичної роботи. Вона є довготривалою.
Депресивний епізод — це короткотривалий стан, який може тривати кілька днів, тиждень, іноді до місяця. Він також суттєво впливає на психіку, але з ним часто можна впоратися самостійно або за підтримки психолога.
Симптоми можуть бути подібними:
• апатія,
• підвищена тривожність,
• втрата сенсу дій,
• відчуття життя «на автоматі»,
• зниження енергії,
• порушення сну.
Але якщо ці симптоми тривають довго, посилюються або людина відчуває, що не справляється, — варто звернутися до фахівця. Депресію необхідно діагностувати, і краще не чекати, поки стан погіршиться. Важливо також уміння просити про допомогу близьких. Якщо людина ментально зріла, не соромиться звернутися по підтримку, вихід зі стану відбувається значно легше.
Я б починала з нормалізації та усвідомлення своїх емоцій. Нам здається, що емоції — це щось очевидне й зрозуміле. Але на практиці багато людей не вміють їх розпізнавати. Є загальні уявлення — «мені погано», «я злюся», «я втомлений». Але глибшого розуміння часто бракує.
Коли ми говоримо про емоційну сферу, її можна уявити як ємність. Якщо в цю ємність налити багато різних рідин, вони змішуються. І розділити їх так, як вони були до потрапляння всередину, вже неможливо.
Так само відбувається з емоціями. Коли людина не розпізнає, що саме вона відчуває, усе змішується: тривога, злість, втома, страх, розчарування. І тоді здається, що це просто «мені погано». Але якщо людина вміє розрізняти свої емоції, розуміє причинно-наслідкові зв’язки та власні реакції, впоратися зі станом стає значно простіше.
Насправді ні. І це важливо розуміти. Будь-яка емоція триває буквально кілька секунд. За цей час ми не можемо її «вимкнути». Те, що ми зазвичай називаємо контролем емоцій, — це контроль емоційних реакцій.
Є емоція — наприклад, злість. Наступний крок — відстежити її, назвати: «я злюся». А далі — помітити, яка моя типова реакція: кричати, закриватися, мовчати, звинувачувати. Саме на цьому рівні ми можемо впливати.
Коли людина починає розділяти: ось емоція, а ось моя реакція на неї — з’являється відчуття контролю. І тоді працювати зі станом значно легше. Це не відбувається миттєво. Робота над собою — це процес, проби й помилки. Але вона реально полегшує життя і повертає відчуття впливу.
Ми всі соціальні істоти. Ми живемо в суспільстві й під його впливом. Часто відчуття провини — це не стільки внутрішнє переконання, скільки нав’язаний соціальний наратив. Життя триває. Так, воно триває з болем, втратами й горем. Але воно не зупинилося.
На мою думку, тут важливий баланс і доречність. Радість не є зрадою. Відпочинок не є байдужістю. Питання лише в тому, як і де це відбувається. Якщо людина дозволяє собі момент радості без демонстративності й без знецінення чужого болю — це нормально. Психіка не може жити тільки в режимі горя. Радість — це ресурс.
Ностальгія — це теж психологічний механізм захисту. Коли теперішнє нестабільне й напружене, психіка шукає опору в минулому. Довоєнний період сприймається як більш безпечний, передбачуваний, зрозумілий. Ностальгія створює відчуття стабільності. Вона повертає нас у час, коли рівень тривоги був нижчим. Це спосіб тимчасово заспокоїти нервову систему. Чому саме зараз? Бо ми перебуваємо в довготривалому виснаженні. І коли ресурсів бракує, психіка інстинктивно звертається до знайомого, безпечного, теплого досвіду.
Загалом ні — якщо вона усвідомлена. Ностальгія тісно пов’язана з нашим хронічним стресом і потребою в зоні комфорту. Ми згадуємо 2016 рік чи ще раніші часи як період безтурботності. Для когось це дитинство, для когось — підлітковий вік. Це асоціюється з безпекою.
Іноді для відновлення психіки справді потрібно згадати безпечні моменти. Це нормально. Я не бачу в цьому нічого поганого. Але важливо тримати баланс. Якщо ностальгія стає ресурсом — «там було добре, я можу взяти з цього відчуття сили й рухатися далі» — тоді вона допомагає.
Якщо ж людина провалюється в думки «там було добре, а зараз усе погано», — тоді це вже втеча від реальності. Психологічних ризиків ностальгія не несе, якщо вона контрольована й усвідомлена. Коли є розуміння: це минуле, а ось — моя реальність. Я можу наповнитися спогадами, але живу й дію тут і зараз.
Головне не вимагати від себе постійної сили. Надія — це не стабільний стан. Вона хвилеподібна: десь вище, десь нижче. Іноді достатньо просто не втрачати здатність робити маленькі кроки вперед.
Дуже часто ми застрягаємо в сумі й виснаженні не через слабкість, а через втрату внутрішньої опори. І надія починається саме з її повернення — з розуміння, що ще не все втрачено, що ми можемо впливати на своє життя навіть у складних обставинах.
Найближчим часом наші менеджери дадуть відповідь
