Отець Роман Гром: «Якби у нас працював турецький автодор, а не турківський, то мороки б не було»

Вікторія Цимбаліста

Два відеоролики, кілька петицій та численні звернення до різних інституцій влади: 26-річний священник Роман Гром із села Мшанець на Старосамбірщині другий рік домагається ремонту місцевої дороги. Каже, це основна причина, чому занепадає край, де він має парафію.

Спілкуємося з отцем у понеділок, Роман Гром якраз приїздить у справах до Львова.

– Обов’язок священника – займатися тим, що найбільше болить його паству. Прийшов на парафію в Мшанець близько два роки тому. Мене просто вразили ці занепалі, депресивні села. Не переставало мучити питання «Чому так?» Красива природа, ліси, гори, річки, край такий багатий, але практично пустий. Поруч за кілька кілометрів через кордон – славнозвісний польський високогірний курорт Устрики Долішні. Чудесне місце відпочинку, куди їде вся Європа. А у нас– суцільна руїна. Чому?

Але коли я поїздив тим шляхом місяць-другий, все стало на свої місця в моїй голові. Зрозумів, що вся біда – в дорогах. Вона просто відсутня, немає будь-якої комунікації – і так практично в цілому регіоні.

Пару тижнів тому у селі був випадок: чоловік їхав на саморобному тракторі без кабіни, на ямах його підкинуло і він випав з-за керма, загинув. А торік у Галівці горіла хата, пожежна забуксувала за півкілометра до неї. Це був будинок двох інвалідів. Він згорів повністю, бо рятувальники просто не змогли доїхати. До нас «швидка» їздить вкрай рідко, хіба коли вже якісь передсмертні випадки, а так відмовляються. Зима – це взагалі окрема історія. Їдеш на похорон, стаєш посеред дороги і далі тебе везуть на санях впряжених кіньми або трактором. Або йдеш пішки через сніги.

Коли я їду власним авто, 15 кілометрів з Мшанця до Стрілок долаю за півтора години. Можливо, хто приїздить до нас раз на пів року, чи рідше, його не зачіпає проблема. А коли ця проблема – це твій головний біль щодня, розумієш, що треба щось робити.

Зараз усвідомлюю, що в цьому полягає моя місія і робота як священника. Проблема відсутності дороги породжує апатію серед моїх людей. Вони іноді і мене просять залишити все як є, мовляв, що ви, отче, зміните, це село – забуте Богом і людьми. Не маю права здаватися. Коли поруч людини нема ніякого руху, все занепадає, вона впадає у депресію. А в такому стані не може бути духовною. Не хоче розвитку, бо їй погано всередині. Можна мати багато ідей, але коли ти стикаєшся з такою реальністю – все, опускаються руки, ти замикаєшся в собі і просто продовжуєш існування. В тобі зароджується злість, гнів, образа на все і всіх. А в чому тоді полягає моя місія і моя робота?

Люблю працювати з молоддю. І коли мене відправляли на парафію, попередили, що у селі тільки десяток школярів. Я засмутився. Це ж у трьох селах моєї парафії! Для мене це було найбільшим болем і шоком. Ну, а потім вирішив: раз нема з ким працювати, треба працювати з причиною.

– Познайомився із місцевими активістами, яким також це питання болить. Говорив з головами сільських рад. Не скажу, що всюди знайшов розуміння, більше, напевне, побачив розчарування і зневіру. Але були люди, які стали направляти у правильне русло. Підказувати, куди дзвонити, скеровувати звернення, допомагали збирати підписи людей, звертались до народного депутата, постійно дзвонили на урядові гарячі лінії. Після цього почалися трохи зрушення, але з боку влади це було скоріше створення видимості, що щось робиться.

Зрозумів, у нашому часі найбільше працює публічність. Це якийсь такий інструмент, який ще доступний простим людям. І тут з’явилася ідея зняти відео. З дружиною продумали сюжет: діти повертаються «школяриком» додому. Але через величезну калюжу водій відмовляється їхати далі. Малі виходять, витягують з автобуса велику автомобільну камеру і перепливають ту калюжу.  Це все було під пісню, слова до якої написала їмость. Монтував сам, маю досвід в цьому. В семінарії був дотичний до видавництва журналу «Слово». Освоїв верстку, дизайн, відеоредакторство. Тоді наш кліп набрав розголосу, приїжджали телеканали. Про нас говорили.

– Ніяк. Або відношенням: нащо вам того? Місцеві голови сільрад звикли, їм і так добре, раз нічого не роблять. Районній чи обласній раді не до того, в них інші завдання. Як мені кажуть, якби там стояла дача якогось крутого пана, то дорога би була кращою за всі. А те, що там прості люди живуть, які на межі вимирання, – нікого не цікавить. Можливо, їм буде потім простіше ці землі, ліси просто скупити.

– У Мшанці – 160 людей, Плоскому – 70 та Галівці – 32. Раніше у всіх цих трьох селах були свої школи. У Галівці і Плоскому – початкові, а в Мшанці – загальна. У 1980-роках там вчилося понад  600 школярів. Зараз на три села – 11 учнів! Школи нема. Діти їздять в сусідні села. Самі будівлі занепадають, осипаються.

– Звісно, що за один рік ситуація кардинально не зміниться. Але це буде початком чогось. Люди, молоді, які виїздять, часто це роблять просто вимушено. У них немає іншої змоги добратись на роботу. Якби сполучення було нормальне, до Старого Самбора можна заїхати за 40 хвилин, до селища Стрілки – за 15. Ми ж їдемо годинами. Долаючи шлях до робочого місця за короткий час, людина може на щось розраховувати. А мешкати у цій місцевості – одне задоволення: природа, спокій. Окрема історія – туризм. Цей край просто створений для цього.

– Так. Сам родом із Нагуєвич Дрогобицького району. Там також доводилося воювати за дорогу. Перед самим Днем Незалежності я зняв на відео, як п’яний працівник автодору просто з відра направо-наліво поливає дорогу смолою. Наступного дня мало бути Франкове свято, чекали приїзду керівництва області. Ми одразу змонтували це відео, підписали «Дорога для Синютки» та виклали в інтернет. Наступного дня, попри державне свято, на дорогу протяжністю 15 кілометрів вийшла бригада ремонтників з «Онур». Вони здали до вечора повністю цю трасу.  Там це вдалось.

– Погроз нема. Можливо, зауваження і то через якісь треті плечі. Керівники на місцевих державних посадах, зазвичай, вже пенсійного віку. Їхнє основне завдання – досидіти до пенсії з непоганою зарплатою. Дехто ще й пенсію отримує, але дати місце молоді не хоче. Зазвичай, ще й родичів прилаштовують на схожих посадах, когось завклубом, когось завбібліотеки.

– Коли працював над всіма цими відео, мені писали друзі-священики, що єпископ матиме зі мною розмову через таку діяльність. Але коли я приїхав до нього, то, навпаки, відчув прихильність. Єпископ з гумором до цього підійшов. Похвалив, що я такий творчий чоловік.

– Проблему про наші нещасні дороги у кліпі переглянуло три мільйони людей. Але толку? Вирішили звернутися до влади через петицію. Одну зареєстрували до Кабміну, іншу – до обласної ради. На урядовому сайті петиція має набрати 25 тисяч голосів підтримки, до облради – тисячу.

До речі, тут, не знаю з чиєї сторони, але почали нам створювати різні перешкоди. Фейсбук із невідомих причин став видаляти наш кліп. Хоч ми нічого не порушували. Потім відбувалася якась дивина ситуація із посиланням на петицію, не могли ніяк розмістити його у соцмережі. Постійно видавало повідомлення: «Інформація містить образливий меседж». Хтось планово працював в тому напрямку, щоб нам збити темп набирання голосів.

– Можливо, той, хто відповідає за цю дорогу і через кого вона в такому стані.

– Напевне, з 30 років. Час від часу латають ями гравієм, але після перших дощів стає ще гірше. Дорогу треба реконструювати, надати їй такої форми, щоб вода могла стікати у кювети. А через неправильний ремонт, навпаки, посередині утворюється заглибина.

– Річ у тім, що кошти на дорогу виділяються щороку, на зимове і на літнє утримання. Навіть на дороги місцевого значення. Але гроші на зимове утримання економляться, а на літнє – розкрадаються. От і вся проблема.

Раніше за цю дорогу відповідало Старосамбірський автодор, він настільки був збитковий, що його розформували. Зараз передали обов’язки Турківському. У них один трактор, два нещасні крази і цим щось вони намагаються зробити. Якби то був не турківський, а турецький автодор – ми би мали результат. А тут люди приїздять абсолютно байдужі, працюють, як гастролери – один день. Поки заїдуть з Турки, годинку до обіду розклалися, потім обідають. Вже в 16.00 назад, бо о 18-й у них закінчується робочий день. Якого ефекту від такої роботи можна чекати? Тим більше, якщо ніхто не контролює. Кошти списуються. Гроші є насправді, а от бажання робити – жодного. Один наближений чоловік до цих робіт неофіційно сказав: кілометр фоси, щоб викопати, коштує 80 тисяч гривень. Якщо контролювати, то ці роботи можна за мізерні кошти зробити, а якщо ні, то гроші спишуть і толку не буде.

15 кілометрів асфальту прокласти – це насправді не такі вже й великі гроші,  вони на дороги місцевого значення закладені в бюджеті. От ми петицією намагаємось зараз ці кошти за потребою направити.

– Ми не очікуємо, не просимо. Ми вимагаємо, щоб ця дорога була, бо вона має бути.  Бо в 21 столітті без цього ніяк. А новий президент казав, що за 5 років маємо по дзеркальних дорогах їздити, ну, то хай так і буде.