Професія, про яку мовчать: інтерв’ю з патологоанатом, який щодня стикається зі смертю

Якщо під час роботи впав інструмент – чекай ще одного пацієнта. Такі “забобони” існують у середовищі патологоанатомів, але для Віктора – це лише маленька деталь у професії, де за кожною історією стоїть справжня людська драма. LMN поспілкувалася з патологоанатом, аби розвінчати міфи про цю професію, дізнатися, як вона змінює ставлення до життя, і зрозуміти чи справді лікарі цього профілю «працюють зі смертю». 

Робота починається о 8:00. Спершу я переодягаюся та знайомлюся із завданнями на день. Це може бути робота з гістологією живих людей: дослідження тканин під мікроскопом, постановка діагнозів, внесення висновків у систему. Інший варіант — робота з документами: опис результатів розтинів, складання протоколів. І, звичайно, це може бути безпосередня робота з померлими: ознайомлення з історією хвороби, розтин, видача родичам довідки про смерть. О 13:00 мій робочий день закінчується.

Є стереотип, що патологоанатоми завжди п’яні. Насправді, серед моїх колег випивка не поширена. Інший міф –  що ми їмо біля секційного столу. Це абсолютно негігієнічно й неприйнятно. Ще один міф –  що наша робота складається виключно з розтинів. Але це лише близько 30%. Решта 70% – робота з живими пацієнтами.

Так. Якщо зустрічається рідкісний випадок чи хвороба — чекай, що в найближчі дні буде такий самий. Або якщо під час роботи впав інструмент – чекай ще одного пацієнта того ж дня.

Мені допомагає переключення на іншу роботу, спілкування з людьми. А ще – тварини. Є місця, де живуть котики, я приходжу, годую, граюся з ними і забуваю про все. 

Так. До мене приходила жінка, яка за дуже короткий час втратила батька, матір і чоловіка. Її біль важко описати словами. Вона розповідала про своє життя, а згодом я зустрів її в місті й дізнався, що вона планує виїхати за кордон, аби почати все з нуля.

Це завжди сум. Особливо важко дивитися в очі батькам, які втратили дитину. Їхній біль віддається і в моєму серці.

Приблизно 60–65% усіх смертей –  це серцево-судинні захворювання у різних формах.

Так, безумовно. Ми бачимо, що смерть може прийти у будь-якому віці й завжди зненацька. Це змушує цінувати кожну мить. Часто ми щасливі, але навіть не усвідомлюємо цього. Потрібно ловити момент.  А стосовно того, чи існує життя після смерті, то хочеться вірити, що щось є. Особисто я думаю, що наша енергія залишає тіло і стає частиною інфосфери планети. Мені ближча ідея переродження.

Життя не підлаштоване під наші плани. Завтра може не настати. Тому треба жити сьогодні, не відкладати радість чи розмови на «потім». Часто саме дрібниці роблять життя справжнім.