Це дивно, знаючи українську, не користуватися нею, – харків’янка Валерія Михайлова

Сьогодні, 27 жовтня, в Україні відзначають День писемності та мови. Це свято зараз, в час повномасштабного вторгнення, як ніколи набуло актуальності, адже в таких складних умовах, в яких зараз перебувають українці, надважливо розуміти вагу своєї рідної мови.

LMN поговорила із харків’янкою Валерією Михайловою, яка після початку великої війни свідомо перейшла на українську мову, та дізналась про її мотивацію піти на такі зміни, складнощі переходу на іншу мову, а також способи, які полегшать цей перехід тим, хто бажає це зробити, однак має сумніви та хвилювання.

Правду кажучи, я знала та розмовляла українською до повномасштабного вторгнення. Втім цю мову я використовувала на роботі чи поза межами дому. Водночас в побуті з рідними та зокрема  з донькою ми спілкуватись російською. Насправді, це досить легко пояснити – моя сім’я була здебільшого російськомовною. Бабуся та дідусі розмовляли вдома суржиком, у якому переважала українська, оскільки мої рідні жили на межі Харківської та Полтавської областей, втім російська у ньому також відігравала важливу частину.

Тому коли ти все життя зростаєш у російськомовному середовищі, навколо тебе всі – російськомовні, то у тебе зазвичай до певного віку чи певної ситуації не виникає думок щодо цього питання. Водночас треба сказати, що у мене та моїй сім’ї загалом була певний час думка, що наша державна мова – українська, однак яка кому різниця, якою мовою ми розмовляємо вдома. Однак ніхто у нашій родині не вважав російську рідною мовою.

Особисто я знала українську ще зі школи. Існує міф, що в Харкові, та й загалом на сході України школи – російськомовні, однак це не так. Так, ми могли спілкуватись російською між собою, однак російськомовних шкіл не було, навчання відбувалось виключно українською. Тому мене іноді дивує, що люди, які закінчували школу у 90-ті роки чи пізніше сьогодні стверджують, що не знаютьукраїнської мови. Її неможливо не знати хоча б на мінімальному рівні, якщо ви навчались в Україні.

У моєму випадку, українська була потрібна також тому, що я працюю у сфері освіти, і у нас з 2014 року вся освіта повністю перейшла на українську мову. Для багатьох викладачів це відбувалось складно, для мене – простіше, адже, знову ж таки, я ще зі школи її добре знала.

Насправді коли дивуються, звідки, умовно, в Харкові знають українську мову, мене це дратує. У мене була історія, коли таксист, який підвозив мене на вокзал, спитав чи я не з Галичини, і отримавши відповідь, що я – харків’янка, спитав: «А де це так на Харківщині гарно українською щебечуть?». І, чесно кажучи, мене це трохи зачіпає, адже в Україні існує думка, що по ту сторону Дніпра люди не знають української мови, хоча насправді це зовсім не так.

Я не можу сказати, що не знала української до 2022 року. Втім, у моєму випадку, це не було «какая разніца» чи щось таке, в мене просто була звичка користувались російською в побуті. Це дійсно було лише в побутовому використанні, бо цією мовою користувалась моя сім’я, моє оточення. Тому зрозуміло, що коли ти довгий час в такому середовищі перебуваєш, то все одно не можеш так легко від цього відмовитись. Однак вже коли стались певні процеси, такі як велика війна, то вони звичайно ж вплинули на те, що я перейшла на українську.

Взагалі мій перехід на українську мову відбувся тоді, коли я зрозуміла, що не хочу мати нічого спільного із нашими східними «сусідами». Я взагалі не хотіла, щоб нас щось пов’язувало, навіть – мова.  І от цей ключовий момент спричинив мій повний перехід на українську. Єдине, коли мені може перемикати, це коли я дуже сильно злюсь, тоді, іноді, можуть проскакувати російські слова, це відбувається неконтрольовано.

Водночас свою доньку я перший час після свого рішення не змушувала підтримати мене. Не можу сказати, що вона не знала тоді української мови, адже ще коли вона пішла у садок в Харкові, я запровадила у нашій сім’ї дні української мови, коли ми з нею говорили вдома виключно українською. Перші такі рази були в період карантину. Вона приходила з садочка, і ми повністю говорили українською. Це було не кожного дня, залежно від настрою, але я намагалась впроваджувати такі дні, щоб розвивати її українську. Я вважала і вважаю досі, що кожен громадянин України має знати свою мову, тож намагалась допомогти їй вдосконалити її знання у максимально легкій для неї формі.

З початком повномасштабного вторгнення ми виїхали спершу Тернопільську область, і я розмовляла з нею виключно українською мовою. Я її не виправляла, не змушувала відповідати мені також українською, однак я говорила до доньки лише українською. Після такого мого рішення пройшло буквально 2-3 тижні, і Аліса почала самостійно відповідати також виключно українською.

Були певні моменти, коли вона не те, щоб не все розуміла, однак деякі слова, бувало, перепитувала. Однак я поступовоїй усе пояснювала, відповідала на усі її питання, і згодом таких питань ставало усе менше і менше. Але якщо дорослих людей я не виправляла ніколи, то її могла легенько та обережно поправити у вимові чи виборі слів. Основним моїм завданням у переході доньки було не підганяти її, ніяким чином не сварити і робити це все дуже лагідно і дуже поступово, але наполегливо.

Доволі складно дався перехід на українську моїй мамі. Їй вже за 50 років, і хоч вона не один раз чула українську, але на початку вона соромилась щось сказати. Зокрема коли ми переселились і мама почала шукати роботу, вона дуже хвилювалась перед співбесідою, що її не візьмуть через мовне питання. Вона навіть пішла на курси з української мови, бо в неї було доволі проблематично з наголосами, тому відчувала, що їй потрібно свої знання вдосконалити. Ми з нею в той момент навіть трохи помінялись ролями, так би мовити, адже вона отримувала на курсах домашнє завдання і, бувало, просила мене допомогти їй з його виконанням.

А загалом із тих людей, з якими я досі спілкуюсь, то є ті, хто спілкується суржиком, але вони розмовляють так від народження і сприймають це як частину своєї ідентичності. Це для них – невід’ємна частина їх самих, тому я не маю до них жодних питань у цьому плані.

Такі, щоб розмовляли повністю російською, то в моєму оточенні залишилась лише одна така людина – мій вітчим. Ми дуже рідко з ним спілкуємось, адже вони з мамою розлучені, але такі випадки бувають. Він продовжує розмовляти російською, але до нього в мене також питань немає, адже за національністю він – росіянин. Тобто все життя навколо нього була російська, і зараз, у трохи більше, ніж 60 років, він, іноді, розмовляючи зі мною, намагається щось сказати українською, але йому дається це складно. Втаких випадках під час розмови із ним проявляються ті моменти, яких найбільше бояться ті, хто переходить на українську. Він дуже довго думає, адже перекладає мої слова в голові, а потім все одно робить помилки, коли відповідає мені. Тому я можу зрозуміти, що йому і страшно, і важко.

Насправді це – страх багатьох російськомовних людей, що з них будуть насміхатись та тицяти на їхні помилки. Тому дехто може противитись і казати, що йому це непотрібно саме через цей стрях. Так, війна триває вже третій рік, і ми хочемо, щоб усі вже зрозуміли важливість і почали спілкуватись державною, але все ж я думаю, що нам ще довго потрібно буде чекати, щоб це зробили люди 50+ років, адже людям в такому віці загалом складно сприймати для себе щось нове. Тим не менш, щодо молодшого покоління, то я повністю розумію, чому ці питання виникають, тому що неможливо народитись за часів незалежної України і не знати української мови.

До карантину, якщо бути точнішою, то з 2015 до 2019 року,я вела стендапи російською мовою. Однак коли почався карантин, я перестала виступати взагалі. Було багато чинників, чому я призупинила свою участь в стендапах, однак мовне питання там не фігурувало.

Тим не менш, насправді, якщо бути чесною, то на той період у Харкові більшість таких заходів все ж велисьросійською мовою. Хоча, пригадую, у 2017 році у нашому місті відбувся перший україномовний відкритий мікрофон. В мене ще й так співпало в той період, що донька лише народилась, і я мало виступала, адже було складно поєднувати материнство та участь у стендапах, але один раз на україномовному відкритому мікрофоні ще тоді я була.

А вже у квітні 2022 року я знову взяла у руки мікрофон і почала виступати лише українською мовою. Проблем із тим, щоб перейти на українську не було, адже, наприклад, щодо жартів, то більшість втратили свою актуальність та залишились в минулому, і зараз з’явились нові. Зокремаперші мої виступи були про події, які відбувались в Україні, про переселення, і також я зачіпала моменти переходу на українську. Зокрема у мене був жарт, що мовляв, моя донька швидко стала україномовною, тому що я просто почала з нею розмовляти українською мовою, а сварити російською.

Ну мені, мабуть, загалом пощастило, адже книги, мультики, ну і безпосередньо навчання були українськими. Тобто теоретично я могла без проблем говорити українською. Але найбільшою проблемою було те, що я постійно перекладала в голові з однієї мови на іншу. Тобто до мене хтось щось говорив українською, і я перекладала це в голові на російську, думала відповідь і перекладала її на українську, а вже після того лиш відповідала. Збоку могло здаватись, ніби я загальмована, адже мені треба було добре подумати.

Тобто російськомовним складно перейти на українську не лише через страх помилок, але ще й через страх, що вони будуть схожі на загальмованих. Адже у них мозок першопочатково формує відповідь російською, і потрібен час на те, щоб перекласти свою думку. Зі сторони це має такий вигляд, ніби ти загружаєшся, грубо кажучи. Ось цей момент дуже лякає і напружує насправді.

Плюс до всього, мені здається, деякі люди занадто демонізують суржик як явище, хоча якщо провести паралель по території України, то у будь-якій області, яка межує з іншою країною, таке явище присутнє. І чомусь саме суржик російсько-української викликає саме таку демонізацію, а от у інших варіантах це сприймається нормально. Як на мене, це не є настільки погано, а навпаки – це зрозуміло, що хочеться того чи ні, якщо поруч знаходиться інша країна, то внаслідок міграції буде змішування мови.

Взагалі багато хто хоче, щоб люди розмовляли гарно, літературно, але всі закривають очі на той факт, що мова має бути живою. Вона може трансформуватись, матидіалектизми, іншомовні слова і тому подібне. Неважливо, чи це англіцизми, чи польські слова, чи, ті ж, прости Господи, російські. Усе це робить мову живою, а розмовна мова і має такою бути.

Найголовніше, на мою думку, це починати. Завжди потрібно робити, адже це – найпростіше і найдієвіше. Просто взяти і робити – розмовляти українською, читати українською, слухати українською, думати українською.

Найперші спроби комунікації, якщо хтось тільки зараз надумав переходити на українську, то для початку треба підібрати максимально лояльне і підтримуюче оточення. Тобто зробити таку умовну «теплу ванну» для того щоб, якщо є якийсь страх, його позбутись. Бо дуже часто відмова людей переходити на українську була саме через страх щодо думки оточення. Тому така «тепла ванна» у вигляді лояльного оточення, яке не буде насміхатись, виправляти, а буде у всьому підтримувати, допоможе легко та швидко освоїти ці зміни. А далі це оточення потрібно розширювати, поки комунікація не налагодиться із будь-ким. Головне – не боятись і робити, формувати навколо себе таке оточення, щоб українська лилась з усіх сторін.

По-перше, для мене залишається загадкою те, навіщо комусь викликати у будь-кого асоціацію з агресором. Мені дивно, що люди хочуть мати з ними щось спільне, і навіть у такому питання як мова хочуть з ними асоціюватись. Зокрема мене дуже дивують люди, які знаходяться за кордоном і розмовляють російською. Через таких українців навіть зараз у багатьох іноземців виникає питання, чому ми воюємо, якщо ми – два братні народи і навіть маємо однакову мову. А є ж і люди на Заході, які через це взагалі думають, що в нас громадянська війна.

По-друге, для мене це дивно, знаючи українську, не користуватись нею. Мені якось навіть сказали, що мій виступ українською звучить приємніше, ніж російською, і для мене це була така приємність.

Ну і насправді дуже важливо розвивати своє – свою мову, свою культуру. Адже з плином часу ти починаєш по-іншому дивитись на якісь речі і розумієш, що хотілось би, щоб якомога більше людей розмовляли українською, бо це – своє, і дуже важливо це своє зберігати, примножувати і передавати.

Я б хотіла, щоб і діти мої, і онуки теж розмовляли українською. Мене лякає думка, що війна рано чи пізно закінчиться, й після нас будуть наступні покоління, які з часом можуть знову стирати цю грань між нами та росіянами. Тому треба зробити все можливе, щоб ця граньзалишилась, щоб було чітке розмежування, що у нас немає нічого спільного, це чужі фізично і ментально для нас люди, нас ніщо не пов’язує. Нам потрібно активно працювати над тим, щоб ця грань, яка зараз з’явилась, так і між нами залишилась.