“Це любов, яка змінює життя”: відверта розмова з Людмилою Сакович, фіналісткою Global Teacher Prize Ukraine

Вчителька польської та української мови, Людмила Сакович, – одна з тих освітян, які не просто викладають предмет, а проживають кожен день у класі з повною віддачею. У розмові вона відкриває свою історію: від дитячих мрій, через роботу в банку і майже захист дисертації, до справжнього покликання – бути поруч з дітьми. Це інтерв’ю – про випадковості, які виявилися не випадковими, про силу династії, про сміливі педагогічні рішення і про любов, яка змінює життя.

Я народилася в картині світу, де всі жінки – вчительки, а чоловіки – інженери. У моїй родині педагогічний стаж  понад 450 років! Звісно, це включно з прабабусею, бабусею, мамою, мною і нашими численними родичами. Тож для мене вчительство було чимось природним – змалку я бачила конспекти, книжки, підготовку до уроків. Але вирішальним моментом стала шкільна подія, коли моя школа святкувала 30-річчя, і вся сцена була в моїх родичах. Я тоді подумала: “Я теж колись хочу вийти на цю сцену”.

Через 30 років я справді пішла на святкування 60-річчя тієї школи, і несла герберу – ту саму квітку, яку зламала в дитинстві. Виявилося, це стало для мене символічним моментом повернення і прийняття шляху вчителя.

О, було багато. Хотіла бути судмедекспертом, слідчою – усе залежало від серіалів (усміхається). Навіть вчителька математики вмовляла мене не йти на філологію – казала, що я зроблю велику помилку. Але я пішла в напрям, де мені було комфортно. Правда, на другому курсі університету я випадково потрапила в банківську сферу – тато покликав тимчасово замінити працівницю. І це «тимчасово» перетворилося на кілька місяців досвіду в HR, перекладі й управлінні персоналом.

Народження сина. Після важких пологів і складної операції я зрозуміла, що дисертація про звертання до адресата не врятує життя. Я хотіла щось змінити у світі реально. А ще, банально, почали дзвонити знайомі з проханням допомогти когось підготувати до вступу, тощо. Потім в один з вечорів, коли ми сиділи з друзями, надійшла пропозиція викладати польську як другу іноземну, я засумнівалася, але тут мама сказала: «Ти що, смішна? Це ж чудово!» Я послухалася.

Неймовірний. Це була школа, в яку я прийшла «на пробу», а залишилася надовго. Пам’ятаю, принесла всі сертифікати, а директор лише усміхнувся і сказав: «Оформляйтесь». Я працювала як завжди, з повною віддачею. Багато чого дав приклад мами і особливо бабусі. Вона –  мій головний педагогічний орієнтир.

Я завжди прагнула бути «тією самою» вчителькою,  особливою для когось. Не просто викладачем предмету, а людиною, яка надихає. Інтегрований підхід – це мій базовий інструмент. Я не розділяю знання на «предмети», адже усе має практичну цінність. І головне –  любов. Я буквально «топила» своїх учнів в любові. Усе починалося з екскурсій з 5 класу, з постійної комунікації. Мої випускники й досі мої друзі. Дехто з них воював і коли приїжджали у відпустку після зустрічі з батьками телефонують мені з пропозицією зустрітися на каву. Я навіть жартую, кажу “а може краще когось з дівчат запроси”, а мені кажуть “дівчата почекають, я хочу зустрітися з вами”. 

Так. Я не боюся бути живою. Якщо підвернула ногу – розповідаю. Якщо маю емоції – ділюсь. Я часто казала учням: «Я ще не знаю, ким хочу стати, коли виросту». Думаю, саме така чесність будує ту довіру між вчителем та учнем, яка має бути. 

Я випустила клас і вирішила: все, місія виконана. Я написала заяву на звільнення, її не підписали і я пішла у відпустку. В останній день відпустки несподівано помер мій тато. Це було шоком. Я залишилася. Потім була пандемія, дистанційка. Звісно, що тоді ніхто не думав і про звільнення, бо і так не розуміли, що відбувається. Згодом я почала координувати дистанційне навчання у 10 школах Львова. Це був колосальний виклик, але й неймовірна можливість. Саме тоді ми з директоркою збудували нову школу – школу проєктів, інклюзії, партнерств.

Було непросто. Але я чітко знала: мушу мати другу дитину. Після операції мені сказали, що це можливо. Але я ж не кину клас. Я прийняла іспити, пішла у декрет, 30 липня народила донечку, а 1 вересня вже вийшла на роботу. Це наша спільна дитина –  мої випускники досі кажуть: «А як там наша дитина?». Вона з нами в рочок на Говерлу піднімалась, уявляєте?! 

Дуже добре пам’ятаю. Це був четвер. Я прокинулась і побачила повідомлення від подруги. Перед тим, у середу,  у нас була зустріч із освітянами Снігурівки і вони розповідали нам, що взяли квитки у театр на завтра, а додому повертаються у понеділок.  Перша моя думка після повідомлення подруги – «А як вони підуть у театр? У них же вже є квитки». Друга – «А як вони повернуться додому, там же їх чекають рідні». І вже тільки третьою – «Що тепер робити? Як це буде? Як це взагалі можливо?». Чоловік казав: «Збирайся, треба тікати». А я думаю: «Куди тікати? Я ж у Львові, це не близько до лінії фронту». Але валізу таки зібрала. І от уявіть, я напхала туди свої найкращі костюми і сукні. Не щоб виїжджати, а щоб… зберегти. Бо якщо ракета прилетить, може, валіза вбереже хоч щось. Я думала: «Мені ж їх треба буде на заходи!». Це був якийсь сюрреалізм.

Абсолютно. Ми всі тоді трохи розсипались, але треба було щось робити. Уроків у мене тоді було небагато, здебільшого старші класи. Тож я весь вільний час віддала волонтерству. Ми розвантажували фури гуманітарки з Італії, сортували, пакували, передавали куди треба. У ліцеї, де я зараз працюю, жили люди, багато переселенців. Тут кипіло життя, як у вулику. Партнери з Польщі передали корм для тварин – ми шукали, кому віддати. Вже десь у березні ми з подругами згадали, що у нас є громадська організація «Гільдія вчителів», і ми вирішили: або повертаємось у професію, або «з’їдемо з глузду». У ліцеї просто підійшли до дітей, які жили з батьками в актовому залі, і почали з ними займатись: ігри, малювання, читання, орігамі. Пізніше долучився відповідальний бізнес – хтось приніс піцу, хтось прийшов з гітарою, хтось організував майстер-клас. Це було світло серед темряви.

Я пам’ятаю, як запізнилась на урок через виступ мого сина в садочку. Це був п’ятий клас. Я все їм залишила на дошці і сказала: «Можливо, я трохи запізнююсь». Бігла потім у школу, як марафонець, вбігаю в клас – а вони сидять і працюють. Кажу: «До вас вже хтось заходив?». А вони: «Та ні, ви ж нас попросили». І я тоді зрозуміла: я для них зроблю все. Вони мої.

Я подавалася ще минулого року, але тоді потрапила у 50 найкращих вчителів України. Це вже було для мене досягнення, але я дуже хотіла потрапити у топ-10. Побачила, хто подається, – чудові, сильні вчителі. І коли мені зателефонували і сказали – серце ледь не вискочило. Потім у нас було інтерв’ю у онлайн-режимі, після якого мали обрати десятку. Потім нас запросили в Zoom, я побачила спочатку 8 осіб, думаю – не десятеро, напевно, не пройшла і зараз про це будуть казати.  А потім з’являються ще двоє… і нас виводять у прямий ефір. І коли я побачила себе на великому екрані ТРЦ «Гулівер» у Києві – це було щось неймовірне.

Далі буде визначено переможця і ще одну людину – за вибором українців. Решта номінацій – серед топ-50, але я туди за параметрами не підпадаю. І це нормально. Для мене найважливіше – показати, що ми, вчителі, маємо цінність. І наш голос має звучати.

Я не хочу футуризму, пігулок знань, екранів замість людей. Я хочу світлу, безпечну школу. Там, де є довіра, де дітей чують і розуміють. Де є кабінети з груповими партами, килимками, книжками. Бо вдома діти часто бачать книжок, а лише телефони. І я хочу, щоб хоч у школі в них була книжка, яку можна полюбити. Я хочу, щоб вчитель приходив із запалом. Щоб його підтримували не тільки морально, а й матеріально. Бо тільки тоді ми отримаємо справжній результат. 

Так, бо це – моє. Не тому, що так треба, а тому, що я це люблю. І ще – бо це дає результати. Коли мені треба було зібрати відгуки від випускників для однієї програми, я плакала, читаючи їх. Це були не банальні фрази, а слова, які я справді колись говорила. І вони залишилися. Вони гріють. Гріють і мене і моїх учнів.