«Коли летіла в космос, брала з собою маленький прапор України», – астронавтка Гайдемарі Стефанишин-Пайпер

реклама

«Треба було більше приміщення обрати. Не поміщаються всі», – каже літня жінка до свого чоловіка.

«Я ніколи й подумати не могла, що стану астронавткою. Мені подобалося літати в літаку. Моя мама німкеня, тому ми іноді літали в Німеччину. Мені це було дуже цікаво. Пізніше я вирішила, що хочу стати пілотом, але оскільки мала поганий зір, то не пройшла фізичний відбір. Згодом я подумала, що можу пов’язати свою кар’єру з водою, у нас в Мінесоті було озеро, тому я вирішила стати водолазом. Це було трохи важче, ніж плавати в басейні, – жартує Гайдемарі. – У мене на роботі працював офіцер, який багато говорив про NASA. Він розповів мені, що для того, аби стати астронавтом, не обов’язково бути пілотом. Потрібно лише закінчити технічний університет, а я вчилася на спеціальності машинобудування. NASA шукали астронавтів, які б будували станцію в космосі. В той час я керувала підводними кораблями. Подумала, якщо керую кораблями під водою, то чому б мені не будувати станцію в космосі».

«На станції були сонячні панелі, іноді деякі їхні елементи ламалися. Нам потрібно було їх ремонтувати. Якось на одній з поверхонь розлилася певна речовина, і я мала її вичистити. Тоді у мене був величезний ящик, в якому були сумки з інструментами. Коли я почала їх діставати, то не втримала одну з сумок, і вона вилетіла у відкритий космос. Я одразу подумала, що треба стрибати і пробувати її впіймати. Але добре, що цього не зробила. Знаєте, ми прив’язані за трос, який має 25 метрів. Але це все одно дуже страшно, бути за 25 метрів від станції. На випадок, якщо він порветься, в задній частині рюкзака є невеликі двигуни, за допомогою яких можна добратися до станції. Тоді я й вирішила, що краще не стрибати по сумку і не бути тим першим астронавтом, який застосує ці двигуни. Бо раніше ними ще ніхто не користувався. Тому я подзвонила в центр управління польотами і розповіла про те, що сталося. В мого колеги була ще одна сумка з інструментами, і ми ними поділилася”, – каже астронавтка.

«Тиждень перед запланованим польотом ми перебуваємо в спеціальному центрі в Хьюстоні. За 4 дні вилітаємо на місце старту у Флориду. Весь екіпаж летить окремими літаками. Там в переддень старту ми вже організовуємо невелику вечерю, на яку можемо запросити до 4-х близьких людей. Перед тим усі повинні пройти медогляд, щоб не пронести якусь інфекцію. Також не дозволяють приводити маленьких діточок. На щастя, моєму сину тоді вже було 16 років. Крім того, кожен може запросити одну людину на сам старт польоту. Тобто люди можуть походити по території космодрому і навіть зайти в шатл. Коли я перший раз летіла, то приходив мій чоловік, а коли вже вдруге – син. От тільки нам не можна підходити близько один до одного. Лише помахати рукою здалеку і крикнути щось», – говорить жінка.

«Коли ми тільки вилітаємо, то може бути відчуття нудоти. Деякі члени екіпажу блювали. Тоді для мене було головне – не дивитися на них, щоб саму не знудило. Зараз для цього вже дають пакети», – сміється Стефанишин-Пайпер.

«Перед польотом кожен може скласти своє меню. На борту нема холодильника, тому всі продукти або висушені, або у спеціальному пакуванні. Це звичайна їжа, яка трохи відрізняється за смаком. Однак в космосі графік дуже щільний, тому ми не мали часу, щоб часто їсти. Під час першого польоту я схудла на 4-5 кг, – каже астронавтка. – До речі, у шатл можна брати з собою айпод і слухати музику. Треба заздалегідь сказати, яку музику ти хочеш, і NASA тобі її завантажить».

«В космосі дуже важко мити волосся. Крім того, його треба постійно заплітати, бо інакше може десь застрягнути, – говорить Гайдемарі. – У шатл нам дозволяли брати якісь маленькі пам’ятні речі. У мене завжди були сімейні фотографії, невеликий прапор України, емблема моєї школи та пласту”.