“Мене бояться очима”: як виглядає життя онкохворої дівчини поза лікарнею

реклама

Христині 26 і вона продовжує боротися не тільки з раком, а й з поглядами людей на вулиці. Після курсів хіміотерапії вона залишилася без волосся, брів та вій, і тоді дівчина вперше дізналася, як це — коли з тобою не вітаються, не питають “як ти?”, не підтримують, а просто мовчки оцінюють.

“Все почалося із звичайного грипу” — слова, які були в центрі нашої першої розмови з Христиною, яка понад усе мріяла відкрити власну коптильню, але зараз її мрія стала іншою – бути здоровою. Попри складне лікування, курси хіміотерапії, обстеження, тощо, Христину “вибиває з себе” реакція людей на вулиці, в кафе чи навіть в онколікарні. Не дивлячись на сотні повідомлень підтримки у соціальних мережах у реальному житті чужі люди частіше мовчать: їй просто не кажуть «Добрий день, ви сильна!», а ще частіше — озираються так, ніби вона з іншої планети.

“Я не звертаю увагу коли це роблять діти, бо вони не розуміють і для них справді може бути дивно бачити дівчину без волосся чи з набряками, але коли на мене осуджуючим поглядом дивляться дорослі жінки – це просто вибиває з себе. Я ж не винна, що рак обрав мене, не винна, що в мене набряки чи що в мене немає волосся”, – ділиться Христина.

Я не боюся лисини. Я боюсь людей

Зараз Христина не носить перуку і не прикриває голову. І не тому, що не хоче — а тому що втомилася прикидатися.

«Я не виходжу на вулицю сама, і не через слабкість — хоча і вона є. А через людей. Через їхні очі», — каже вона.

Навіть проста прогулянка — це виклик.

«Ми просто сиділи з чоловіком у холі онколікарні. Пройшла жінка, зупинилася біля скляних дверей і так довго дивилася, що мені захотілося зникнути. Навіщо так? Ти ж сама з цієї лікарні виходиш. Ти ж знаєш, що тут не страшні — тут втомлені».

Мене не треба жаліти. Мене треба розуміти

Більше за все Христину вражає мовчання. Не агресія. Не грубість. А важке та незручне мовчання, з яким люди опускають очі.

«На вулиці просто зупиняються і дивляться. А іноді — ніби навіть бояться. Мовчать, не вітаються. Якби могли — напевно, перейшли б на інший бік».

Чужі — мовчать, а от знайомі — говорять.

«Мої друзі чи знайомі не питають, чому я лиса. Вони кажуть: “Ти тримаєшся — і це неймовірно. Ти сильна. Ти зможеш”. І це — найкраще, що можна почути. Без жалю, а просто — по-людськи».

Пишу про себе і свою історію, щоб комусь було не так самотньо

Христина веде свої соцмережі: вона публікує фото без фільтрів, без волосся чи без вій і без награних підписів, а з своїми історіями і тим, що її “болить”.

«Я коли починала писати пости хотіла, щоб люди розуміли, що не потрібно здавати. Я тоді подумала: якщо хоча б одна людина прочитає і не буде почуватися самотньою — значить, не дарма. Я хочу, щоб люди, які борються з раком, знали: вони не страшні. Вони живі. Справжні. І гідні поваги», – стверджує Христина.

Дівчина додає, що найважливіший меседж, який хоче донести у своїх дописах це те, що всі випробування, які потрапляють на нашому шляху роблять нас сильнішими і ми обов’язково їх пройдемо.

Її історія — про нас

Історія Христини— не про медицину і не тільки про хімію. Вона — про людяність. Про тишу, яка часом голосніша за слова і про дівчину, яка не зламалася. Вона не прикриває голову — бо немає чого соромитися. Вона не ховається — бо знає, як виглядає гідність. Вона — Христина і вона дуже хоче, щоб люди не озиралися на неї, а просто сказали “Ти сильна” і щоб навчилися дивитися не лише очима, а й серцем.