“Ще вчора обідали разом, – каже Римма. – Як тільки він прийшов до нас, ми почали називати його “дід”. Він погодився, бо таким нам і був. З ним завжди було легко спілкуватися. Руки – золоті. З чим до діда не звернешся, завжди допоможе. Порадою, підтримкою. Ми всі досі в шоці, не можемо відійти тому, що жили і ділили побут. Скажу, що вчора і небо плакало, коли його нам привезли. Така злива пішла. Наш дід Вова”.
