Бабусина вишита сорочка і 3 фотографії із зображенням батьків. Це все, що залишилося 85-літній пані Марії від її рідного дому із Холмщини. В 1946 році жінку разом із всією сім’єю та ще сотнями односельчан вивезли на “велику Україну”, в Козівський район. Далі була стодола замість хати, 7 дітей на одному ліжку та відсутність грошей, щоб купити хоч якісь продукти харчування. Це одна із сотень тисяч історій тих людей, які в 1940-50 рр. товарними вагонами були депортовані із рідних домівок на нову землю. На Тернопільщину тоді завезли близько 200 тисяч людей. Настав час говорити про цю трагедію не лише вдома на кухні з родичами. На 30-році незалежності України вона таки вимагає широкого розголосу та визнання.
В 1944 році УРСР та Польська Народна Республіка уклали угоду про «взаємний обмін населенням», після чого примусово виселяли українців з Польщі, а поляків з України. За даними Українського інституту національної пам’яті, майже 520 тисяч українців вимушені були покинути свої домівки. Виселяли їх в різні регіони УРСР – від Галичини до Причорномор’я, Слобожанщини та Донеччини.
Цей процес передбачав переселення на територію України всіх українців, які проживали на Лемківщині, Надсянні, Любачівщині, Холмщині, Підляшші та західній Бойківщині. Внаслідок декількох етапів депортації було переселено, лише за офіційними даними, понад 500 тисяч українців.
А в 1947 році тих українців, яких не вдалось виселити до СРСР, тодішня комуністична влада в ході «операції Вісла» депортувала на північ і захід Польщі. За кілька місяців примусово переселили ще майже 150 тисяч українців.
Українців із Польщі переселяли найбільше у Тернопільську, Львівську, Волинську, Івано-Франківську, а також у Запорізьку, Луганську, Донецьку, Полтавську, Миколаївську, Херсонську та Одеську області.
