Майже рік лінія психологічної підтримки для чоловіків 2345 знову приймає дзвінки з усієї України щодня із 14:00 дня до 06:00 ранку, зокрема зі Львівщини. Ми запитали консультантку лінії Аліну, чим чоловіки у відносно безпечному тилу відрізняються від тих, хто телефонує з прифронтових областей. Вона відповіла, що в її досвіді такого поділу немає, і пояснила, що насправді звучить у слухавці о другій ночі.
Буває, чоловік починає розмову так: «Ну ви ж психолог, ви маєте знати, що в мене запитати». Буває, з жартів і сміху. Буває, з довгого монологу, і тоді консультантка просто слухає.
«Я не намагаюся якомога швидше дістатися до “справжньої” причини звернення. Навіть те, як людина говорить, що замовчує, на чому акцентує, вже багато розповідає про її стан», – каже Аліна.
Вона психологиня з Києва, консультує на лінії 2345, а ще викладає. У психологію прийшла свідомо, вже маючи життєвий і професійний досвід. Своє правило роботи описує так: «Кожного абонента ми зустрічаємо як любляча мати, а проводжаємо як строгий батько». Спершу – прийняття і можливість бути почутим без осуду. Потім – допомогти людині побачити, що вона сама може змінити.
«Лінію для чоловіків запустив Фонд ООН у галузі народонаселення (UNFPA) у жовтні 2022 року. Після паузи з листопада 2025-го її роботу забезпечує ГО «Ла Страда – Україна» за підтримки Швеції. На дзвінки відповідають 13 психологів і психологинь: десять жінок і троє чоловіків. Близько чверті звернень – від військових»,- розповідає Анастасія Глазкова координаторка лінії психологічної підтримки для чоловіків 2345
Аліна працює в різні зміни і каже, що вдень і вночі це дві різні лінії. Вдень телефонують між справами, іноді просто з роботи. Уночі – інакше.
«Коли приходить ніч, ми залишаємося наодинці із собою. І нерідко саме тоді назовні виходить те, від чого вдень вдавалося відволікатися: тривога, страхи, самотність, невирішені внутрішні конфлікти».
Найвиснажливішою вона називає румінацію: коли людина знову і знову прокручує в голові ту саму болісну ситуацію. Думки підсилюють емоції, емоції породжують нові думки, і коло замикається. Тому чоловік, який о другій ночі каже «не можу заснути», для неї не дрібниця, а сигнал.
«Психіка і тіло – одне ціле. Безсоння для мене привід дослідити, що відбувається в житті людини, що не дає їй спокою і як давно це триває».
Часто перший крок до кращого стану – зовсім не глибокий аналіз, а сон, їжа, рух і відпочинок.
Ми готували цю розмову з думкою про Львівщину. Чи чути різницю, коли телефонують із тилу? Чи говорять місцеві чоловіки про провину за те, що вони не на фронті?
Аліна відповідає, що регіон запитує лише тоді, коли людина готова його назвати, і лише для статистики. Іноді його видає говірка, але вона дотримується правила: тільки зі слів абонента. А узагальнювати за географією відмовляється.
«Чоловіки зі Львівщини, Дніпропетровщини чи Києва стикаються з однаковими кризами, викликаними війною».
Про провину вона говорить як про почуття, яке переважно нав’язує суспільство. Чоловік каже:
«Я мав би бути героєм на фронті, а я вдома і не хочу йти воювати».
Тут стикаються очікування оточення і власне бажання жити.
«Бажання жити, страх смерті, небажання опинитися на війні – це природні людські реакції. Вони ніяк не залежать від того, де людина живе. Це про цінність власного життя, а не про географію. І відчувати провину не означає бути винним».
Так само вона не ділить абонентів на місцевих і переселенців. Хоча визнає: вимушений переїзд – окрема і непроста історія. Людина втрачає не адресу, а звичне життя: дім, роботу, друзів, плани.
«Іноді можна почути: “Ти ж тепер у безпеці, все добре”. Але це так не працює».
Чи частіше бояться розголосу в селах, ніж у Львові? Різниці вона не помічає. Розмова будь-звідки може початися з питання, чи справді все анонімно. Тоді консультантка спершу пояснює: про людину лінія знає лише те, що вона сама вирішить розповісти. Навіть ім’я не обов’язкове.
Слово «депресія» на лінії вимовляють рідко. Звучить інше:
«Мене все дратує». «Нічого не хочеться». «Я постійно втомлений». «Не бачу сенсу». «Не можу нормально спати».
Аліна застерігає, що за цими словами може стояти і сильне виснаження, і депресивний розлад. Тож поспішати з діагнозом не можна. Але якщо є підозра на депресію, вона пояснює чоловікові, що відбувається з його організмом.
«Організм ніби переходить у режим зниженого функціонування, і людині фізіологічно складно відчувати радість чи знаходити сили на звичайні речі. Це не питання сили волі, і порада “просто візьми себе в руки” тут не працює».
Це її головний аргумент, щоб переконати звернутися до психіатра.
«Іноді психологічної підтримки недостатньо і потрібна медична допомога. І в цьому немає нічого страшного чи соромного».
Для таких розмов у лінії є чіткий протокол. Консультантка ставить прямі запитання, щоб зрозуміти, наскільки велика небезпека для життя людини просто зараз. Якщо загроза безпосередня, вона діє за кризовим протоколом, щоб людина отримала допомогу. Але вся розмова спрямована на одне – знизити напругу. Іноді вона спадає вже тоді, коли людина нарешті виговорилася.
«За бажанням померти стоїть не бажання завершити життя, а неможливість витримувати біль, страждання, фрустрацію. Людині хочеться, щоб усе це нарешті закінчилося. Моє завдання – бути поруч у цей момент і допомогти побачити інші варіанти, ресурси, яких вона через свій стан зараз не помічає».
Після таких розмов, каже Аліна, залишаються дві речі. Професійне задоволення, що змогла бути корисною. І сум.
Про військових, які повернулися зі служби, Аліна каже: найважче їм пояснити те, що відбувається, не рідним, а собі.
«Людина може стати військовим фактично за один день, іноді навіть без власного вибору. Ще вчора в нього була робота, сім’я, плани. Але життя неможливо поставити на паузу. Поки він служить, змінюються близькі, стосунки, обставини, та й він сам. Тому повернутися на те саме місце неможливо. Доводиться починати з іншої точки».
Цивільне життя після фронту часто здається беззмістовним, бо надто різко контрастує з пережитим. Тож людині передусім потрібен час, щоб зрозуміти, як жити далі з цим досвідом.
Серед найчастіших тем Аліна називає тривогу, депресивні стани, самотність, розлучення і стосунки. Війна, каже вона, перекроїла звичне сімейне життя: дружини з дітьми за кордоном, чоловіки в Україні, і роками окремо. Стосунки віддаляються, а іноді розпадаються. Окремо вона говорить про хлопців до 30 років. У їхніх дзвінках багато тривоги, і частину її вона пояснює несподівано – надлишком можливостей.
«Коли можна бути ким завгодно, людина губиться. Не знає, який вибір правильний, і зрештою не обирає нічого, але продовжує страждати».
Загалом, на її думку, ми живемо одразу у двох реальностях: свободи вибору, якої не мали попередні покоління, і війни з постійною невизначеністю та втратами.
«І людині доводиться поєднувати ці дві реальності, будувати стосунки й намагатися бути щасливою».
Найважчими Аліна називає розмови про насильство в сім’ї. Особливо коли дорослий чоловік починає розповідати про своє дитинство: постійну небезпеку, приниження, відсутність захисту з боку тих, хто мав піклуватися.
«Іноді чоловік розповідає про такі речі майже без емоцій, ніби це було щось звичайне. Бо для нього це і було звичайним життям. Він просто не знав іншого».
Найбільше її зачіпає усвідомлення, наскільки беззахисною була та дитина. І те, що тепер перед нею, по той бік слухавки, дорослий чоловік, який досі несе це в собі.
Одна розмова на лінії триває до 50 хвилин, і телефонувати можна стільки разів, скільки треба. Але інколи цього замало. Тоді консультанти відкривають мапу перенаправлень – це безкоштовні сервіси: наприклад, психотерапевтичні програми на 7–10 сесій або фахівці, які консультують як психіатри. Платних порад лінія не дає. Якщо потрібна медична допомога, радять звернутися до сімейного лікаря, який скерує далі.
«Важливо, щоб людина не просто почула пораду звернутися по допомогу, а мала конкретне розуміння, куди саме йти», – каже Аліна.
Підготувала Анастасія Маюк
У селі на Стрийщині мешканці проти перейменування вулиці на честь загиблого Захисника
Найближчим часом наші менеджери дадуть відповідь
