Після ДТП самбірчанин Артем Лесик потребує біонічного протезування руки

реклама

“З 5 років відвідував школу бойового мистецтва “Шаблезуб”, катався на bmx (трюковий велосипед), любив футбол та багато часу проводив у спортзалі, брав участь у благодійних заходах, часто допомагав з відправками посилок для військових. А 6 липня, після ДТП, життя Артема розділилося на “до” і “після”, – каже Тетяна Чегус.

«Я не розумію, чому моя дитина зреагувала двічі: перший раз – зрозумівши, що автомобіль повертає, здійснив маневр праворуч, щоб уникнути зіткнення, другий раз – вилетівши з мотоцикла, він згрупував тіло в повітрі, щоб мінімізувати наслідки від падіння, а водійка навіть не зреагувала, щоб натиснути на гальма? Першими словами Артема, після того, як він на п’яту добу прийшов до тями була фраза: “Я не винен… Поворот… Чому вона не включила поворот? Я б загальмував… Я машину її не пошкодив?” – розповідає пані Тетяна.

“Хочу зауважити, що той факт, що мій син кермував транспортним засобом без посвідчення водія, жодним чином не давав права водієві автомобіля порушувати ПДР. Всі інші обставини події з’ясовує слідство, єдине, що можу ще додати, що з вибаченнями до Артема в лікарню п. Леся не приходила, хоча він каже, що хотів би, щоб вона подивилася в його очі. Тож після слідства та суду мені ще буде що розповісти “, – розповідає мати Артема.

«Я, перш за все, хочу подякувати нашим донорам крові, знаю, що їх було близько сотні. Артем навіть якось сказав, що він такий сильний, тому що йому багато крові військових влили. Насправді велика кількість військових зголосилися бути донорами. Хочу подякувати друзям мого сина, які на наступний ж день організували збірку коштів для його лікування, що стало важливим для його психологічного стану, бо друзі ж не відвернулися, і, окрім того, що вони відвідували його ще в реанімації, то хлопці брали участь у пошуку свідків, камер і т.д. Також дякую всім, хто був і є поруч. Звичайно, що наші плани на життя перевернулися з ніг на голову, але все буде добре, бо мій син, із запропонованих мною двох шляхів: легкого – жаліти себе самому і чекати жалості від оточення та важкого – встати з ліжка, наполегливо займатися з реабілітологами, тренуватися і насолоджуватися життям, обрав ще важчий – каже “Буду штурмовиком!”», – зазначає пані Тетяна.