«Радили відмовитись від дітей ще у пологовому»: Ганна Басова просить допомогти поставити на ноги двох синів

реклама

«Коли завагітніла, у мене три місяці був страшенний токсикоз, а ще я перехворіла грипом. Далі наче все протікало нормально. Але на 33 тижні відійшли води. Зрозуміла, що буду народжувати. Поїхали у районну лікарню. Там лікарка злякалася, сказала: діти маленькі, нема у них умов для прийняття таких пологів. Відправила «швидкою» до Львова. Доїхати до пологового на Мечникова у Львів було справжнім випробуванням. Дорога вся в ямах, їхали на швидкості, бо ніхто не хотів, аби я в машині народила. Як пояснили мені пізніше, від цього діти мої й постраждали. В утробі й без того були затиснуті, без вод, від тої поїздки просто побились одне до одного. Коли народила, одразу сказали, що мають серйозні травми голови, ручок та ніжок. Навіть питали, чи не буду писати відмову від синів, бо все одно вони ніколи не зможуть ні сидіти, ні ходити, ні говорити. Й думки такої не допускала. Після двох місяців у лікарні забрала діток додому», – розповідає Ганна.

«До нас в лікарню приїздила лише моя старша дочка, їй тоді було 11 років. Моя старенька мама щось готувала, а вона привозила нам поїсти. Щомісяця лягали в лікарню. Коли їм не було ще й року, лікар в Охмадиті поставив діагноз ДЦП. Мені опускалися руки. До трьох років сини навіть не могли підвестися. Просто лазили на животі. Але тоді пам’ятаю, лікарка сказала: «Якщо будеш дітьми займатися, будуть вони в тебе і ходити, і говорити». Дала собі слово, що зроблю все можливе».

«У клініці Казявкіна мої діти практично виросли. Ми там пройшли вже більше 35 курсів лікування, нам зробили дуже добру знижку. Взявся допомагати і фонд «Мрію жити», проплатили клініку Яценко. За якийсь час я й справді побачила результат. Дмитро почав добре розмовляти, навіть навчився читати і писати, зараз освоює інтернет. Іванко трохи більше відстає у розвитку. Можливо через те, що отримав при народженні більшу травму голови. Зате він дуже рухливий і старанний. Діти самостійно навчились їсти, пересуватись на візочках. Дуже вірю, що зрештою вони і підуть власними ніжками», – додає мати.

«На все це треба великі кошти, а я отримую допомогу на двох дітей близько семи тисяч гривень. Більше ніяких доходів не маю. В сьогоднішніх умовах, навіть маючи двох здорових дітей, це практично не гроші, а коли щодня тобі ще треба на лікування, – катастрофа. Треба щось одягнути, нагодувати. Заплатити комунальні послуги. Навіть на дорогу. Коли їдемо до Києва на реабілітацію, йде тільки біля 2 тисяч гривень на квитки, а ще щось треба відкласти на проживання. Соромно сказати, але навіть каналізації до хати нема як провести, до туалету треба 35 метрів від хати йти. Добре, що дітям подарували спеціальне крісло-туалет, а от купати їх мушу у мисці. Є ще спеціальне лікарство, яке кажуть, дуже добре було б давати при такій хворобі, як у моїх малих – «Цереброкурин». Але один курс на двох дітей у 24 тисячі обійдеться, а таких курсів в рік хоча б три треба. Мусимо відмовлятися, бо просто нема на це коштів», – пояснює жінка.