Родина з Пустомитівщини 10 років тому заснувала будинок сімейного типу
Христина Іваніків
Будинок сімейного типу у селі Чижиків Пустомитівського району нещодавно відзначив 10-річчя. Його господарі – Наталія і Степан Форись – виховують сімох хлопців.
Форисі живуть вкінці села у двоповерховому будинку, спорудженому буквою П. В одній частині дому живе учасник АТО з сім’єю, в іншому крилі – Форисі. Ми відвідали родину минулого тижня.
«Діти не мають спокою вже від ранку, – зустрічає в порозі Наталія. – Дуже люблять гостей, особливо найменшенький, Максимко».
6-річний Максим тримається за мамину ногу, усміхається. Наталія гукає інших дітей, запрошує у простору вітальну. Вона на першому поверсі, поруч з кухнею. На горі – кімнати хлопців і спальня батьків. У домі чисто, гарні меблі.
«Плануємо цього року стіни побілити і поробити вентиляції в кімнатах, – каже Наталя. – Будинок старий, якщо придивитися в кутки на стінах, – видно, що поліз грибок».
24-річний Йосип, 19-річний Іван, 16-річний Олег, 14-річні Богдан та Назар, 13-річний Тарас накривають стіл – ставлять торт, в горнятка розливають чай.
«Діти мені допомагають у всьому. Коли готую на кухні, роздаю завдання. Один чистить картоплю, інший місить тісто, та й вареники ліпимо теж разом. На таку кількість людей не просто зготувати. Я на кухні живу,» – усміхається Наталя.
Після одруження вона довго не могла завагітніти. Подружжя 8 років чекало дитину, зрештою наважилось на всиновлення.
«10 років тому ми приїхали в соцслужбу у Пустомитах, – розповідає Наталя. – Нам запропонували взяти п’ятеро дітей, рідних братів і сестру. А ми ж хотіли тільки одну дитину! Розуміли, що як не ми, то навряд чи хтось колись їх разом візьме. Це був Йосиф, Іван, Олег, Богдан і ще сестра Ольга. Дівчинка пішла від нас 5 років тому, хотіла жити окремо. Мала на той час 18 років, поїхала до співмешканця на Хмельниччину».
Родині запропонували поселитися в будинку у Чижикові. Наталія і Степан підготували необхідні документи, пройшли двотижневі курси для батьків-вихователів і забрали дітей. Двох старших – з сиротинця у Львові, а трьох менших – з дитбудинку у Бориславі.
«Я мала досвід спілкування з дітьми, бо маю похресників, бавила їх, – каже Наталя. – Але на початку було дуже важко, ми довго притиралися. Це зовсім інші діти, з поламаною психікою і цілим букетом захворювань. І навчання давалося важко».
Тараса і Назара забрали у березні 2014-го з дитячого садка у селі Йосиповичі на Стрийщині. Це цілодобовий садок, хлопці жили там понад шість років, родичі не хотіли їх забирати.
«Ці діти не можуть бути такими, як ті, що виросли в благополучних сім’ях. Ми й самі не все знаємо, що їм довелося пережити, – додає Степан. – Інколи вони були буквально голі, босі і голодні. Гризли сиру картоплю, і я не жартую. Коли ми питаємо: «Хлопці, згадайте, може, були гарні моменти у вашому дитинстві?» Мовчать. Згадують лише п’яні посиденьки батьків, постійні сварки і бійки. І у дитбудинку не отримували того, що може дати сім’я. От взяти малого, – киває на Максимка, той сидить в тата на колінах, охопив його за шию. – Ми забрали його місяць тому, то його досі від радості розпирає. Ні секунди на місці всидіти не може».
Щоб прогодувати сім’ю, Степан працює водієм на двох роботах. Від держави Форисі отримують близько 4 тис. грн на дитину. Але цього мало, бо діти ростуть, їм потрібен одяг, якісне харчування, медичні обстеження. Щоправда, Йосип вже на себе заробляє – працює будівельником у Винниках.
Максимко приносить оберемок іграшок, енциклопедію, сідає біля нас показувати.
«Він погано вимовляє букви, – каже Наталя. – З ним треба багато працювати, обстежувати. Я цим займусь найближчим часом, нехай тільки трохи звикне до сім’ї, бо зараз емоції у дитини через край».
За 10 років, які хлопці прожили у родині Форисів, вони дуже змінилися. Стали культурними, дисциплінованими, виваженими. Часто з батьками відвідують музеї, театри. Щонеділі ходять до церкви – Олег прислуговує, Назар і Тарас співають в хорі. Стараються добре вчитися. 14-річний Назар мріє вступити у ліцей Героїв Крут у Львові, а Тарас хоче бути рятувальником.
Якби вернути десять років назад, ви би вчинили так само як тоді? – запитую Наталю.
«Думаю, ці роки – то найкращий період мого життя. Для мене щастя усвідомлювати, що я можу дати цим дітям гідне майбутнє, можу показати їм, що в жити можна зовсім по іншому, не так, як було у їхньому дитинстві. І хоч в мене тепер ніколи нема вихідних, і навіть попри те, що так багато труднощів довелося пережити, я точно вчинила би так само».
Найближчим часом наші менеджери дадуть відповідь