регіональні новини
Написати нам
06 Грудень, 17:00
Руслан Пукшин: “У час війни дітей треба вчити бути розумними. Дурний в боротьбі загине”

Самбірчанин розповідає, як навчився жити після АТО

Віра Потічна

42-річний Руслан Пукшин із Самбора вже три роки як демобілізований. Налагоджує бізнес, щоб дати робочі місця побратимам та їхнім сім’ям.

“Я фермер за освітою, – розповідає Руслан. – Закінчив місцевий технікум. Їздив на заробітки в Польщу. З початком війни син моєї сусідки пішов на передову. Василь Пелиш, молодий 18-річний пацан, захищав Україну, і за тризуб на передпліччі сепаратисти відрубали йому руку. Тоді це так підбило мене. Як? Я сиджу дома, а діти страждають? Пішов у воєнкомат. Попросив повістку. Там знайомий воєнком сидів, ще здивувася, що я роблю. Потрапив у складі 24-ї Яворівської бригади біля сіл Кримське, Попасна, Бахмутка, Авдієвка. Тоді якраз був масивний наступ на ці території. За рік служби мій світогляд повністю змінився. Демобілізувавшись в 2015 році, додому вже вернувся іншою людиною”, – розповідає Руслан.

Пукшину довелося вчитися жити по-новому. Виходити з депресії та боротися з місцевою владою.

“Це був такий шок, коли приїхав до села, а воно розвалене. Болото – не пройти, а кругом їздять джипи. Люди слухають музику, святкують. Ніхто не відчуває війни, нікого вона не зачепила, крім сімей, які відправили туди своїх хлопців. Депресія почалася, – каже атовець. – Бувало, серед ночі прокидаєшся і йдеш з подушкою під батарею спати. Страшні відчуття. Знову треба грошей, дітей вбирати, з жінкою конфлікти. В якийсь момент зрозумів, що так жити не можна. Терміново треба чимось зайнятися. І тут дзвінок волонтерів. Попросили з’їздити з ними на передову. Вже там зрозумів, що таких, як я, – багато. Хлопці сюди реально вертаються покалічені. Якщо ними не займатися, то хай тут мир, але добра не буде”.

З побратимами чоловік заснував у Самборі Спілку ветеранів АТО. До неї записуються хлопці, які раніше воювали на Сході України. За ціль Руслан поставив собі захищати їхні інтереси. В цей час у Старому Самборі якраз розпочався скандал із привласненням земельних ділянок, які б мали належати хлопцям-атовцям.

“Почалися суди, тяганини, але ми свого добилися. За законом кожен громадянин України має право на 2 гектари землі для сільськогосподарського призначення. Ми як як учасники АТО маємо на неї позачергове право. Мені дали землю в самих чагарниках. З трьох боків – ліс, кілометр від траси Львів-Ужгород. Там дуже красиво, але під город вона геть не годиться. Подумав, якщо б гарно розчистити, можна було б відпочинковий комплекс звести. Для хлопців з війни було би чудове місце для реабілітації. Озеро б викопали. Порадився з однодумцями: чого би й ні? Взялися вичищати хащі.

Нас у спілці 17 людей. Дванадцятеро мають землю. З нею щось робити треба. Додумалися організувати ціле фермерське господарство. Подумали, що на одному наділі, на вісьмох гектарах, висадимо горіх. За 3-4 роки він почне давати плоди. За цей час інші ділянки обсадимо плодово-ягідними. Вирішили ще й створити пасіку. Навели контакти. Один чоловік погодився надати нам приміщення, аби облаштувати цех для сухої заморозки ягід. Це дуже добрий бізнес. Можна в майбутньому вирощені нами плоди відправляти в Європу. Поки плануємо збувати їх на місцеві курорти Моршина, Трускавця, Східниці. Підзаробимо, купимо обладнання. Знаєте, на передовій я мав позивний “Шустрий”. Зараз мої жартують, що мене і тут так можна називати”, – жартує Руслан.

Налагодивши бізнес, Руслан Пукшин планує залучити до роботи колишніх атовців та їхні сім’ї.

“Насправді зараз великі непорозуміння в таких родинах. Чоловіки приходять з війни і не можуть знайти себе, без роботи, в депресії. Жінки, котрі самі цей час ставили на ноги дітей, вимагають фінансової підтримки. І починається. А тут ці хлопці мали б роботу, гроші. Та й, зрештою, праця на землі розвантажує психологічно”, – каже Руслан.

 

 

У розвиток фермерства ветеран АТО залучає власні кошти. Основне його заняття – ландшафтний дизайн. Також грошима помагають побратими.

“Ось одного нашого відправили на заробітки в Чехію. Півроку побув, приїхав, купив для справи старенький трактор. Тепер думаємо, кого би то в Німеччину відправити, аби саджанців закупити, – сміється. – Насправді на саму організацію грошей багато не треба. Ось на відпочинковий комплекс вже є дерево, цех, де би погіблювати дошки, – є, цвяхи, станки – все знайдеться!”

Часто Руслан Пукшин працює з хлопцями, які були в АТО, як психолог.

“У мене немає освіти психолога, – каже. – Але маю підхід до таких, бо сам через все це пройшов і розумію хлопців як ніхто інший. Якось дзвінок мені. Волонтерка просить помогти хлопчині. Каже, вернувся з війни, там отримав важку травму. Дівчина кинула, мовляв, нащо ти мені тепер такий треба. Хлопчисько добре собі випив і йшов вішатись. Приїхав, довелось одразу дати по морді. А потім пішла розмова. Працював з ним кілька днів. Тепер нічого, малий на роботу ходить, як має бути. Взяв себе в руки, купу планів на майбутнє.

Або ще один. Прийшов звідти, каже, як бачить когось у формі, тікає, забивається десь в лісі на кілька днів. Маю з ним розмови. І таких багато випадків. Зараз у школах Самбора дали мені по кілька годин патріотичного виховання. Розказую дітям про все це. Дуже важливо, щоб змалечку вони розуміли, що таке війна, які наслідки. Як поводитися з тими, хто прийшов звідти. Наголошую, що вчитися треба. Мудрий на війні виживе, а дурний загине. Я теж ніколи не думав, що всі ці тангенси, котангенси пригодяться мені. А тепер ходжу з блокнотиком і вивчаю, що прогавив. На передовій був топогеодезистом. Щоб наводити точки, все це треба знати. Важливе вивчення природи. Опиняєшся в чистому полі чи лісі, кругом обстріли. Як вийти, щоб у тебе не поцілили, куди рухатись? Треба йти за слідами зайця, він хитрий, виведе. А підеш за слідом кабана – помреш”.

47571577_311157809492336_26367517194715136_n

Схожі новини