Він вивчив українську сам, через інтернет, і тепер співає нею росіянам у чат-рулетці. Янко Богдан Пеньяфорт народився в Боготі: мама з Києва, тато колумбієць, удома звучали іспанська й російська. Українську він почав вчити 2013 року з відео, пісень і коментарів у мережі.Сьогодні його гурт Los Iankovers – це троє музикантів з Колумбії та Венесуели плюс український репертуар . Він збирає повні зали від Тернополя до Вінниці, а на концерті в Хмельницькому музиканти зібрали 41 тисячу гривень; половину обіцяють передати львівському госпіталю Святого Луки. У Львові гурт виступив уже втретє: два концерти туру і фестиваль «Країна мрій» 19 вересня.
LMN поговорила з Янком про те, як росіяни реагують на «Червону калину», чому «Яворина» пояснює Україну краще за будь-яку промову і що він почув в Івано-Франківську.
Як так сталося, що головною частиною вашого репертуару стали саме українські пісні?
Я вокаліст і засновник Los Iankovers. Крім мене в гурті троє: Ісамар з Венесуели грає на віолончелі, Ніколас із Колумбії – гітарист, Хуан Давід із Колумбії –мультиінструменталіст. Ми народилися в Колумбії та Венесуелі, але в мене є українське коріння, і мені важливо нести цю частину себе через те, що я роблю. Українські пісні були в нашому репертуарі від самого початку. Хлопці теж дуже їх полюбили. А коли ми відчули, як сильно підтримує нас українська аудиторія, надихнулися ще більше.
Яку українську пісню вам було найважче вивчити? А яку найприємніше співати?
Жодна українська пісня не здалася мені складною – любов і мотивація вивчати перемагають складність. Для хлопців це було більшим випробуванням, особливо на початку: вимова, фонетика, запам’ятовування слів. Українська досить далека від іспанської.
Що ви відчуваєте, коли співаєте українською перед українською аудиторією? Чи змінилося це відчуття після вашого першого виступу в Україні?
Відчуваю величезне натхнення і щиру любов до цієї нації. У звучанні української народної музики я чую спогади з самого дитинства, які пов’язують мене з Україною. Ці відчуття не змінюються – вони ростуть, стають глибшими з кожним нашим приїздом. Перший офіційний виступ в Україні вже нашим проєктом був наприкінці вересня 2024 року, тоді ми приїхали дуетом з Ісамар.
Після початку повномасштабної війни українська музика для вас стала ще й способом підтримки України?
Ми намагаємося максимально використовувати музику як засіб підтримки. Український репертуар допомагає нам донести світові зміст українських пісень і української боротьби, а серед самих українців – підсилити ідентичність, поширюючи цей фольклор. І ми використовуємо свою впізнаваність, щоб виступати на концертах і збирати допомогу для Збройних сил України.
Ви вже тричі виступили у Львові. Якою була реакція львівської публіки?
Реакція глядачів на всіх концертах дуже тепла –відчувається любов, радість, стійкість. Про Львів можу сказати цифрами. Перший концерт ми зіграли з солдаутом, повна зала. Тому вирішили оголосити другий –за тиждень до дати. І за цей тиждень знову зібрали майже повну залу. Це свідчить про те, що Львів любить українську пісню і є духовним центром українського патріотизму. Це видно по тому, як львів’яни сприймають українські пісні в нашому виконанні.
Чи є українське місто, куди вам особливо хочеться повернутися?
До Львова хочеться повертатися завжди. Ми вже зіграли тут два концерти цього туру і повернулися на «Країну мрій». Магія цього міста залишається в серці назавжди. Дуже тепло нас зустрічали також Тернопіль, Івано-Франківськ, Вінниця. Але дуже хотілося б виступити в Харкові – ми там ніколи не були, а хочеться нести українську пісню по всій Україні.
Ваша популярність значною мірою виросла з відео в чат-рулетці, де ви спочатку спілкуєтеся англійською, а потім раптом починаєте співати українською. Як народився цей формат?
Це була ідея блогерки й нашої менеджерки Ніни Україна. Коли вона приїхала до Колумбії, то почала співати в чат-рулетці українські пісні іноземцям – подивитися на реакцію, перевірити, чи вгадають вони, звідки ця пісня. Ще хотілося здивувати українців тим, як ми, колумбійці, виконуємо українську музику. Випадково нам інколи траплялися росіяни. Спочатку ми навіть не хотіли мати з ними контакту, але потім зрозуміли: найкраще – заспівати і для них українську пісню, особливо патріотичну. Так цей формат почав розвиватися.
Чи був випадок у чат-рулетці, реакцію на який ви самі взагалі не очікували?
Неочікуваних реакцій було багато. Наприклад, коли росіяни реагують позитивно і бажають Україні перемоги. Або коли люди з дуже різних країн нас впізнають і виявляють шалену підтримку Україні. Нас уже впізнавали в Таджикистані, Казахстані, Німеччині, Колумбії, Португалії. Це дуже приємно дивує.
Чи траплялося, що після ваших відео люди з інших країн починали цікавитися Україною або українською мовою?
Нам важко порахувати, скільки людей зацікавилися Україною саме завдяки нашим відео, але такі є. На наші концерти приходять люди з інших країн – з Литви, Німеччини, Естонії, Латвії, Словаччини. Дехто з них підтримував Україну й раніше, але є й ті, хто почав більше дізнаватися про неї з відео в соцмережах.
Що вас найбільше здивувало в Україні після приїзду сюди?
Стійкість українського народу. Уміння попри найважчі трагедії, які трапляються в кожній сім’ї, знаходити в собі силу радіти, жити, вистоювати. Нещодавно в Івано-Франківську я почув дуже сильну фразу, яка мені запам’яталася: «Сила в радості».
Якби вам потрібно було однією українською піснею пояснити іноземцю, якою є Україна сьогодні, яку б ви обрали?
«Яворину» Степана Гіги. А якщо народну – «Над водою рікою». Вона про людей, змушених виїжджати з України. Ще «Ой у лузі червона калина» – ми, до речі, переклали її іспанською, щоб донести зміст цієї пісні нашій аудиторії.
Чи плануєте ви після українського туру продовжувати популяризувати українську музику за кордоном?
Я планую популяризувати українську пісню все своє життя.
У Львові перепоховали Марію Федак. У Люксембурзі за її родиною стежила поліція
Найближчим часом наші менеджери дадуть відповідь
