Троє Героїв повертаються на щиті: Львів закликає долучитися до церемонії прощання

Василь Болог (14.01.1995 — 12.01.2026) Львів’янин.

Зі слів рідних, Василь вирізнявся ввічливістю, доброзичливістю та щирістю, був активним і працьовитим, завжди відгукувався на прохання про допомогу. У вільний час цікавився риболовлею та їздою на велосипеді.

У 2024 році став на захист Батьківщини від вторгнення російських окупантів. Боронив територіальну цілісність та суверенітет України на Донецькому напрямку у складі 425-го окремого штурмового полку «Скеля» Сухопутних військ Збройних Сил України.

У Василя Болога залишилися двоє братів та сестра.

Владислав Остапенко (23.06.1988 — 09.12.2025) Львів’янин.

Зі слів рідних, Владислав вирізнявся дисциплінованістю, працелюбністю та прагненням до постійного самовдосконалення. З дитинства активно займався спортом, зокрема стендовою стрільбою, полюбляв проводити час на природі. Був щирим і товариським, завжди готовим прийти на допомогу.

У 2025 році став на захист Батьківщини від вторгнення російських окупантів. Боронив територіальну цілісність та суверенітет України на Луганському напрямку у складі 3-ї окремої штурмової бригади Сухопутних військ Збройних Сил України.

У Владислава Остапенка залишилися мати, наречена, бабуся та вітчим.

Петро Кизик (18.06.1978 — 02.02.2026) Уродженець села Кам’янобрід Львівської області.

Проходив службу у Державній пожежно-рятувальній частині Головного управління ДСНС України у селищі Верховина Івано-Франківської області. За 26 років служби пройшов шлях від рядового інспектора до підполковника служби цивільного захисту, обіймаючи посади начальника караулу та заступника начальника частини. За період служби був відзначений нагородами, грамотами та подяками за високий рівень професійної підготовки та сумлінне виконання службових обов’язків.

Одночасно здійснював служіння дяка у місцевому храмі УГКЦ.

Зі слів рідних, Петра вирізняли сила духу, мужність і цілеспрямованість, а також безстрашність у випадках, коли було необхідно допомогти іншим. Він був добрим і щирим, турботливим чоловіком і батьком, прикладом для своїх братів та сестер. Мав багато друзів і користувався повагою.

Із початком повномасштабного вторгнення російських окупантів приєднався до лав Збройних Сил України. Спершу проходив службу у роті охорони Верховинського РТЦК та СП, а з 2023 року боронив територіальну цілісність і суверенітет України на Донецькому та Південно-Слобожанському напрямках у складі 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила Сухопутних військ Збройних Сил України.

Нагороджений нагрудним знаком «Золотий Хрест» Головнокомандувача Збройних Сил України.

У Петра Кизика залишилися дружина, донька, зять, внучка, мати, брати, сестри, родина, друзі та побратими.