«Батько мій з Росії, мама — з Харківщини, та ми все життя прожили в Горлівці, — розповіла Тетяна Малахова. — Я працювала вчителькою російської мови, майже 50 років розмовляла російською. У 2005-му поїхала з дітьми в Росію жити, бо мала там роботу. Зауважила, що там не сприймали розмов про незалежну Україну, яка має свою історію, мову. Останньою краплею для мене стало, коли я написала сценарій до одного фільму, а режисер сказав додати ще одного персонажа — покоївку. Уточнив, що це має бути повія і «хохлушка». Я тоді запитала, чи знає він, що я — українка. На що відповів: «Какая вы украинка? Говорите на русском, пишете на русском». І додав, що всі українки – повії. Я запротестувала, назвала десятки прізвищ українців, які зробили внесок в російське радянське мистецтво, і не віддала цей сценарій. Саме в Москві я зрозуміла, як люблю Україну. А після того випадку переїхала з родиною жити до Києва,
