«Він міг не йти воювати»: Сергію Білоусу з Старосамбірщини присвоїли звання Героя України

реклама

Вчора, 24 серпня, Сергію Білоусу могло б виповнитись 47 років. Втім життя чоловіка обірвала війна ще у 2014 році. У 30-річчя відновлення Незалежності Сергію посмертно присвоїли звання Героя України з удостоєнням ордену «Золотої Зірки». Нагороду отримали дружина Леся та молодший син Сергія Білоуса у Києві вчора, 24 серпня, під час урочистостей до Дня Незалежності.

«Це стало несподіваною звісткою для нас, адже усі необхідні документи у Києві вже були давно. Дуже приємно, що з нагоди свята відзначили не тільки генералів, як то інколи буває, а й простих солдатів», – ділиться дружина Сергія.

Разом з сім’єю чоловік мешкав у селі Скелівка колишнього Старосамбірського району. З дружиною виховував трьох діток. Служив десантником у Хирівській військовій частині. Згодом вона була розформована, а Сергій влаштувався працювати на залізницю.

«Він міг не йти воювати. Тоді був указ, за яким Сергій, як багатодітний батько, мав можливість залишитись вдома. У нашому взводі було ще кілька десантників, зазвичай, це люди високого зросту, а Сергій був невисоким. Однак в прямих боях він завжди показував, що таке десантник. То був дуже важкий час. Ми не мали практично нічого. Одягали, допомагали волонтери. Сергій дуже радів, коли в селі зібрали кошти та купили для нього бронежилет. Воювати вчились на ходу. Коли були перші зіткнення, надзвичайно важко було вистрілити в людину», – розповідає LMN Тарас Сулима, командир взводу, в якому служив Сергій.

Тоді на передовій з українського боку опинились люди різних професій: водії, трактористи, мулярі, вчителі. А по той бік, пригадує Тарас Сулима, були професійні кадрові військові.

«Чи міг останній бій для Сергія скластись по-іншому? Складно відповісти. Проти нас воювали професіонали. Ми втратили дуже багато наших хлопців. Думаю, жертва кожного була надзвичайно цінною для збереження України. Хто зна, чи мали б ми сьогодні незалежність, якби тоді не було таких відчайдушних добровольців та волонтерів. Вірю, що це було недарма, головне, зараз цього не втратити», – каже Тарас Сулима.

У приватних розмовах з воїнами Сергій часто згадував дітей, дружину. Був дуже компанійським.

«Часто є так, що гинуть ті, кому б ще тут жити й жити. Можливо, там на небі теж потрібні воїни. Щодо звання – навряд чи воно потрібне Сергію. Але воно точно потрібне для його дітей, для нас, побратимів. Ми неодноразово звертались в штаб щодо присвоєння Сергію Героя України. На початку війни полеглих було дуже багато, видно, не було можливості розібратись з кожною історією. Сьогодні ж дуже раді, що про Сергія не забули і відзначили його подвиг», – каже Тарас Сулима.