На моє здивування, за декілька хвилин мені відписує близько 15 моїх ровесників з різних куточків Львівщини, що їм вдалось проголосувати без того клятого папірця. Заспокоююсь і йду голосувати. На дільниці, на моє здивування, бюлетень мені видають не бабусі пенсійного віку, а такі ж молоді люди, як і мої друзі. Я ставлю галочку напроти прізвища кандидата, якому вірю, кидаю бюлетень в урну і відчуваю: «Місія виконана!»…
А тепер мораль: якщо раніше всі вважали, що молодь на вибори не ходить, і їй начхати на майбутнє країни, то тепер так ніхто не насмілиться заявити. Молодь йде на вибори, а як голосує – то вже інше питання – тут, можна припустити, винні частково ті, хто виховував цю молодь. І йдеться не тільки про батьків, а й про всі можливі інституції, які мають вплив на формування вміння критично та тверезо мислити. Для мого покоління проголосувати – це не щось буденне. Для нас наш голос – це точно не те, що можна продати за кілька пачок гречки чи 500 гривень. Ми, принаймні поки що, віримо у те, що змінити щось в цій країні можна і від нас теж дещо залежить. І ще дещо важливе: молодь йде не тільки голосувати, а й працювати у виборчі комісії. Вона чітко усвідомлює, що брудною політику роблять брудні люди. І, щонайменше, намагається щось змінити.
У неділю я піду на вибори знову. Папірця так і не знайшла. Кандидата, за якого проголосовула у першому турі, у бюлетені уже нема. Але я твердо знаю, що оберу Україну!