Чотири роки повномасштабної війни. Дванадцять – як росія вирішила когось там “рятувати”.
Коли згадую 2014-й, я не думаю про заголовки новин. Я думаю про звичайний шкільний клас у передмісті Львова. Про уроки, на яких нам пояснювали що ж таке комендантська година. Про парту, на якій лежать кольорові олівці та ручки. Про білий аркуш, який раптом стає чимось більшим, ніж просто папір.
Тоді ми писали листи військовим. Не до конкретної дати. Не «до річниці», а просто тому, що в школі оголошували збір. Тому, що хтось із батьків чи вчителів їхав волонтером на фронт. Тому що на сході країни вже стріляли – і ми хотіли хоч якось допомогти та підтримати наших військових.
Я виводила старанні літери: “Дякую, що ви нас захищаєте”. Малювала прапори, сонце, синє небо без хмар. Ми вкладали у конверти дитячу віру, що цього достатньо. Що теплі слова можуть стати бронею. Що війна – це щось тимчасове і що вона не затримається надовго.
У 2026 році за шкільною партою сидить мій брат. Він народився у 2012-му. Він не пам’ятає України без війни – вона завжди була десь поруч із його дитинством. І він так само виводить старанні літери.
Тільки тепер його листи – не абстрактному солдату. Він пише моїм друзям, однокласникам, знайомим. Тим, із ким я колись ділила конспекти і мрії про майбутнє. Тепер вони одні з тих, хто тримає оборону.
Його почерк трохи нерівний. У словах – проста віра та вдячність: “Дякую вам”, “Ми віримо у перемогу” “Повертайтеся додому живими”. Він малює прапори і велике сонце – майже так само, як колись малювала я.
І в цій простій схожості – вся тяглість клятої війни. Вона проходить крізь покоління. Вона змінює імена в адресатах, але не змінює дитячого прохання: повертайтеся живими.
