25 грудня чи 7 січня. Цьогоріч люд так натхненно кинувся визначати правильну дату Різдва, що аж миттєво всі із “коронавірусних”, а потім “військових” експертів перетворились на бездоганних знавців історії світу, церкви та календарів.
Я, забігаючи наперед, хотіла би святкувати Різдво, як уже прийнято казати “зі світом” – 25 грудня. Однак цього року уся ця дискусія і поливання брудом прихильників тої чи іншої дати мені здаються такими безглуздими і такими недоречними. Бо цього року головна біда не в тому.
Ні, я не про “неначасі”. На часі докорінно змінюватися, на часі залишати минуле в минулому і не нести навʼязаний совком вантаж (тут я не про Різдво, а загалом) у наше світле майбутнє, яке обовʼязково настане після перемоги.
Але покладіть, будь ласка, руку на серце, і скажіть, чому ви особисто чекаєте Різдва? Скільки із тих, хто бере участь у безкінечних дискусіях про правильну дату дня народження Ісуса, чекають реального Його Дня Народження? У своєму серці, у душі, у відчуттях, у вірі, яка не залежить від жодного календаря на світі.
Люди, скільки б ми не сперечалися, цього разу проблема Різдва не у даті і не у подвійній даті.
Не у цінах на мʼясо, не у відсутності електрики, і навіть не у тому, що поки ми тут у теплих домівках, хтось мерзне в окопі.
Люди, цього року чорна біда у тому, що поки ви будете декорувати свій дім гірляндами на батарейках, які так жваво звідусіль рекламують, аби він світився не гірше, ніж той, що у “Сам удома”, хтось, зовсім поряд з вами, гірко плакатиме щоранку, щодня і щоночі, бо війна забрала найдорожче. І це безповоротно.
Чорна біда у тому, що ніколи так близько не буде “півсвіту плаче, а півсвіту скаче”.
Чорна біда у тому, що “Сумний був той святий вечір” – коляда нашої з вами реальності.
Чорна біда у тому, що засліплені повними столами смаколиків, новорічним шампанським і не приведи Боже салютами, ми можемо забути про тих, хто втратив на війні чоловіка, батька чи сина…
Так, вони боролись не за те, щоб ми плакали. Але навряд чи їхнім рідним буде від того легше. Бо все це лише “відмазки”, бо Герої вмирають, а їхнім близьким нестерпно боляче. І вони змушені жити у цьому вимірі, де війна для них не закінчиться ніколи, бо їхній біль – то назавжди… І до цього не можна не мати співчуття чи поваги. І повага ця має бути трохи глибшою, аніж гіфки зі сльозами у коментарях до новин про ще одного загиблого.
Ні, я не закликаю одягнути усіх траурний одяг і не відзначати Різдво взагалі. Але Різдво цього разу в Україні має бути тихе. Сповнене молитви та віри у перемогу. Без пафосу, без нових чобіт, без бенгальських вогнів 31 грудня.
Ми ще відсвяткуємо. Коли біль трохи стихне…
