Коли вже кінець всьому цьому? Це питання, відповідь на яке сьогодні все частіше хочуть почути українці. І це, звісно, природньо. Та річ в тім, що для багатьох це єдине питання, яке виникає в контексті війни. А мало б бути інше. Що сьогодні я можу зробити, щоб наблизити перемогу?
У перші дні війни на адреналіні українці робили шалені у позитивному сенсі речі. Та запал з часом у багатьох згас, на оголошення волонтерів відгукується все менше людей.
Дуже страшно сьогодні залишитись одним воїном у полі. Коли хлопцям потрібен то генератор, то рації, то тепловізор, то елементарне перезувне взуття. Не у всіх воїнів зарплата 100 тисяч, а лише у тих, хто на «нульовці». І ви навіть не уявляєте, скільки з цих грошей вони витрачають на амуніцію. Держава зробила і закупила дуже багато, та війна така річ, до якої на 100% ніколи не можна бути готовим. Це річ, яка потребує страшенно багато ресурсів.
Коли хлопці на передовій у складні часи ділять денний сухпайок на тиждень, а ті, хто в тилу каже «Ми втомилися», це дуже болить. Повірте, коли щось робити і діяти – життя стає значно змістовнішим, поняття втоми перестає надокучити. Ти відчуваєш, що дотичний до великої справи. Розумієш, що робиш чиєсь життя дещо легшим. І це надихає на нові справи.
Дехто каже, що вже немає коштів на донати. Та насправді кожен може наблизити перемогу. Є десятки інших варіантів, окрім як надсилати гроші. Хтось робить батончики, хтось варить тушонки, хтось збирає борщові набори. Завжди не вистачає рук у центрах плетіння маскувальних сіток. Такі ініціативи є практично в кожній громаді, і тим, хто викладається там з дня на день вже півроку точно не завадить допомога.
А взагалі я дуже-дуже горджуся людьми нашої країни. Мені здається, жодна держава світу не змогла б так швидко змобілізуватись, як ми. Де ще діти б вийшли на вулиці співати, продавати малюнки чи лимонад, плести браслетики? Ми країна неймовірних людей. Тільки не збавляймо темпу.
