Геннадій Когут: «Що поєднує Новий Завіт і віру наших предків. Частина 5: літні свята»
Попередні частини – тут.
Завершення весняного і початок літнього періоду у слов’ян пов’язаний з трійце-русальною обрядовістю, в основі якої лежить культ рослинності, магія заклинання майбутнього врожаю.
Літній круг Свят так само був дуже широкий. І так само обертався біля сонця та хліборобства.
15 червня — Видів день. Славлення Свiтовида літнього (Дива) як Бога всевидючого.
Світовид (Святовит, Свентовит) – Бог-Дух. Світовит — дослівно «світло, що витає (в повітрі)», тобто духовний вогонь — світло і святість одночасно.
«Богові Світовитові ми Славу прорекли, бо цей Бог став Богом Правія і Явія, і Йому співаємо пісні, яко єсть Він святий. І через Нього ми побачили світ видимий і буття Яви» (Велесова книга, дошка 11-А).
В Рігведі йому відповідає Савітар – Бог сонячного світла, який дає рух Сонцю (Рігведа, І. 35. 9). Гельмольд у своїй «Слов’янській хроніці» називає Світовида «Богом Богів», «бо це є тайна велика, яко Сварог є Перуном і Світовитом, а ті обоє удержані в Сварозі». (Як бачимо, наші предки чітко визначали Триєдиного Бога – ОТЦЯ – СИНА – СВЯТОГО ДУХА).
Зображали Світовида у вигляді чотиригранного стовпа, орієнтованого строго по чотирьох сторонах світу. Він має вгорі чотири обличчя (два чоловічих і два жіночих) під однією шапкою. Це дозволяє припустити, що Світовид відає всіма чотирма сторонами білого світу.
Одне з найвідоміших кам’яних зображень Світовида знайдено в 1848 р. в річці Збруч в Україні (нині статуя знаходиться в Краківському археологічному музеї). Кумир має три яруси, які символізують триєдність світів Прави (верхній світ Богів), Яви (середній світ людей) і Нави (нижній світ Предків). Це дає право дослідникам вважати Світовида персоніфікацією Світового стовпа (Світової осі, Світового Дерева, Дерева Життя). Статуя Світовида втілює в собі п’ять Богів слов’янського пантеону (верхній світ царства Білобога: Лада – схід, Дажбог – південь, Перун – захід, Мокоша – північ; і нижній світ царства Чорнобога – триликий Велес).
Атрибутами Світовида можемо вважати ті символи, які має його статуя. Так, постать Мокоші зображена з рогом достатку в руці, Лада – з обручкою, Дажбог – із солярним знаком (колесом), Перун зображений з мечем і конем. Про білого коня Світовида згадує Саксон Граматик у своєму описі святині Аркона (1168 р.).
Меч Світовида – символ боротьби проти сил темряви й хаосу. Білий кінь – символ білого світу і божественної святості, вічного руху сонця.
Найзнаменитіший храм Світовида, Аркона, був у Ругії. Він існував до 1168 року, коли його зруйнували данські хрестоносці. Назва святині походить від давньослов’янського ректи – говорити, передрікати. Саме тут був найсильнішй оракул, до якого сходились мешканці не тільки ближніх поселень, але й усієї Слов’янщини, щоб почути віще слово жерців. Як писав В.Шаян, місто Аркона вивищувалось на 50 метрів над рівнем моря і над усім островом Ругія (Руян). Цілком імовірно, саме цей острів у давньоруській міфології називають островом Буяном. Найбільше згадок про цей чарівний острів збереглося в словесній магії східних слов’ян (замовляннях).
Нині о. Рюген у Балтійському морі належить Німеччині, на місці колишньої святині знаходиться село Альтенкірхен, що в перекладі з німецької означає Старий храм. Тут у стіні католицького костелу збереглася гранітна плита розміром 1,19 х 1, 68 метра із зображенням Бога ругіян Світовида. Він зображений у вигляді вусатого чоловіка в довгій сорочці з рогом в руках, який був наповнений виноградним вином. У давнину відбувалося всенічне моління в храмі Світовида. Випікався великий у зріст людини коровай. Жрець ховався за хлібом і запитував, чи люди бачать його. Почувши відповідь, казав:”Дай, Боже, щоб і на той рік хліб родив такий високий!” (щоб не було його видно за хлібом). Потім цей хліб жрець розламував на куски і вмокнувши у виноградне вино давав людям, причащаючи їх Святим Духом – Святовитом. Чи не нагадує нам цей обряд Таємну вечерю Ісуса Христа. Може хтось бачив чи прочитав десь про такий обряд у юдеїв. Чи міг би Христос, будучи юдеєм провадити язичницький обряд? Питання риторичне.
Свята Світовида відзначалися влітку і восени. 15 червня здійснювали різні справи, які сьогодні ми могли б назвати “магією натхнення”. Обряд полягав у тому, щоб показати Світовидові все своє багатство – вишивки, рушники, хустки, килими, які кожна жінка витягувала в цей день зі скрині й просушувала на сонці. У південних і західних слов’ян (сербів, хорватів, словенців, болгар і поляків) відомий Бог на ім’я Вид (Видо), який за всіма ознаками тотожний Світовиду. В умовах християнізації Видо перетворився в “святого Вита”, який нібито опікується зором людини. Ім’я Видо походить від “видіти” – дивитися, бачити; Світовид – від “світло видіти”, “святість видіти” (світлий і святий близькі за символікою). В цей день намагалися виносити своє рукоділля для показу людям і богам, щоб уміти вишивати ще краще.
У цей день можна навчитися всякому мистецтву, яке людина може побачити (бо сьогодні «що виджу, те вмію».) Свiтовид розкриває таємниці досі невидимого. Сприятливий час для лікування зору.
23/24 червня — Купайла, Купальська ніч (Сонцекрес, Соботка). – 7 липня – Різдво Івана Хрестителя.
Купайло (Купала). Бог літнього
сонця
І. Нечуй-Левицький у своєму дослідженні української міфології пояснює його назву так:
«Ясні літні небесні зливи, сонце, блискавка й грім спільними силами ніби купають землю, даруючи їй найбільшу в час празника Купайла родючу силу, а може, й од того, що на празник Купайла люде купались у воді, віруючи в її чудову силу».
У «Густинському літописі» пояснюється, що «Купало бяше бог обилія, якоже у еллін Церес». Церес у етрусків, а пізніше у греків і римлян вважалася Богинею шлюбу, материнства, небесної долі. Жіноче божество Купала тотожне з малоазійською Кибелою, Богинею кохання і Матір’ю Богів. Всі обряди Купальського свята в цих народів близькі за символікою.
Митрополит Іларіон писав:
«Головним літнім Святом було Свято Купала чи Купайла, коли помічається найбільший розцвіт природи, і коли припадає літній сонцеворот, цебто сонце повертає на зиму. В Літописах це Свято часом подається, як загально знане, як календарне окреслення; наприклад, у Іпатієвому під 1262 роком: “Накануні Івана дня, на самая Купалья”. Святкувалося це Свято дуже врочисто, тяглося певен час й охоплювало власне кілька Свят.
Починається воно тепер звичайно з початком Петрівки й тягнеться аж до Петра, 29-го червня, – увесь цей час співаються тільки т. зв. “купальські пісні”, круг яких дуже широкий; цікаво, що в Росії купальські пісні майже невідомі. За християнських часів Свято Купайла поєдналося зо Святом Івана Хрестителя 24 червня, і таким чином постав Іван Купайло».
Свято Купала припадає на день літнього сонцевороту, і тим самим завершує панування весняного Сонця-Ярила. У цей час Небесне Світило знаходиться у Куполі – найвищій небесній точці, тому дні найдовші, а ночі найкоротші. Рослинний і тваринний світ отримує найбільше тепла і світла, визрівають зерна і плоди. Головні персонажі свята – Ярило та Марена, які уособлюють чоловіче (сонячне) і жіноче (водяне) божества. Ці дві дійові особи обиралися відповідно хлопцем та дівчиною, або виготовлялися як опудала.
Поєднання чоловічої та жіночої стихій, сонця і води, жовтого кольору та синього народжує життя, яке на святі символізує зелена гілка верби – Купайлиця, символ дерева Роду, яке дівчата прикрашали гарними квіточками-діточками.
Свято починалося ввечері. Основним стрижнем, довкола якого відбувалися дійства, був Купальський Вогонь, що символізує Сонце-зародок у материнській утробі. Він має горіти цілу ніч – від заходу Сонця-Ярила до лона Матері-Землі (смерті) до сходу (народження) Купала. Перед запаленням вогнища чотири хлопці зі смолоскипами ставали квадратом навколо хмизу, що позначав лики Сонця (чотири пори року): Божича-Коляду, Батька-Ярила, Батька-Купайла та Батька-Миробога-Овсеня, що сходяться до Купи і запалюють найбільше Купальське Вогнище Роду, що символізує «Сонячне сплетіння», Центр Всесвіту.
Впродовж всього свята розігрувалося магічне космічне дійство, в якому поєднуються в небесному шлюбі Боги слов’янські Батько-Небо, Сонце, і Мати-Земля, Вода.
В надвечір’я дівчата гадали на судженого – пускали на воду свої вінки. Вінок – це символ щастя та одруження. Чий вінок хлопець дістав, того й дівчина повинна була поцілувати і бути з ним у парі на це свято (як правило, вибір заздалегідь узгоджували).
Якщо дівчата примушували хлопців (вогонь) зайти у свою стихію (воду), то після запалення вогню при заході Сонця хлопці перестрибували через вогонь спочатку самі, показуючи свою спритність, а потім у парі з тими дівчатами, вінки яких дістали. Кожен вважав за честь очиститись вогнем, тричі перестрибнувши через багаття. Існують прикмети, пов’язані з цим: якщо парубок найвище стрибнув – буде гарний врожай у його родини, вскочив у полум’я – чекай біди. Коли ж вдало перестрибнуть багаття парубок з дівчиною – вони неодмінно одружаться і проживуть у злагоді все життя.
Хлопці пускали з гори Вогняне Колесо-Сонце (символ того, що дні вже почнуть скорочуватись), але обов’язково у воду, адже повинно зародитись нове життя.
Центральне місце у святі займало ритуальне деревце – марена (купайлиця, купайло, гільце). Рубали його хлопці, а прикрашали дівчата – живими та штучними квітами, ягодами, стрічками тощо. Навколо марени водили хороводи, співали пісні про кохання, сватання, майбутній шлюб.
Коли забави стихали, люди від вогнища запалювали свічки на кошиках-віночках і йшли до річки, щоб пустити їх водою й ушанувати Предків, адже душі їхні мають повернутися, народжуючись у дітях, продовжуючи тим вічне Коло Життя Роду. Після цього всі сідали за святкову вечерю, віддаючи шану Предкам і молячись за народження літнього Сонця-Купайла.
Охочі йшли у ліс шукати чарівну квітку папороті, як правило, парами. Хтось намагається знайти за її допомогою скарби, а хтось знаходив своє щастя – кохання.
А через дев’ять місяців на Великдень із Вирію, де перебувають Предки, прилітають Лелеки. І на своїх крилах приносять їх Душі, і селяться біля наших хат. Цих чарівних птахів чекали з нетерпінням і святістю, бо помічали – де оселились Лелеки, в ту хату повернулась Душа Предківська, там залунав сміх дитячий. Це був дійсно Великий День. Слов’яни йшли на кладовища до Предків на Проводи, ушановуючи їх пам’ять, і запевняючи їх, що чекають на їх повернення у Світ Явний, і на знак віри залишали Яйця-Писанки, як символ життя, що має зродитися, і клали їх біля високих Бабок – символів Сили Роду. І дарували цукерки дітям, бо названі вони іменами Предків, що повернулися із Вирію трохи раніше.
Купальська ніч духовно єднає людину з природою, возвеличує Дух, освячує Почуття молодих сердець.
Ще вдосвіта люди йшли вмитися джерелицею і набрати цілющої води у криницях, яка освячувалася Волхвом. Після дійств біля криниці всі підіймалися на пагорб, щоб зустріти Сонце. На пагорбі проголошували Славні Сонцю, подяки Дажбогу за Життя і Красу Велику. У купальську ніч польові та лісові трави набирають виняткових чарівних властивостей, великої лікувальної сили. Здебільшого збиранням зілля займалися літні люди, преважно жінки. Збирати траву виходили дуже рано. До рослин при збиранні промовляли молитви.
25 червня – 2 липня — Літні Ярильські святки, Ярильський тиждень.
З трьох джерел беруть воду для умивання на красу й здоров’я. Відбуваються «Яриловi ярмарки» та «Яриловi ігрища»: великі торги, молодiжнi забави, шлюбні обряди. Приблизно збігаються з христ. Петрівкою.
29 червня — свято Водяника – 12 липня свято апостолів Петра і Павла (Петро – покровитель рибалок).
Рибалки вшановували Водяника жертвами у вигляді тютюну, пива (або інших напоїв), першої спійманої рибини тощо. Жінки сплітали рибалкам вінки з петрового батога (цикорію).
1 липня — літнє свято Сварога.
Вшанування Сварога як Бога ковальства та шлюбу. За повір’ями, коваль міг викувати веciлля, бо вмів чаклувати. Початок сінокосу. Збігається з християнськими Кузьмою й Дем’яном.
2 липня — Похорон Ярила (Коструба).
Завершення Ярильських святок. Ярило, Бог весняного i літнього Сонця, вже все засіяв i запліднив. Сонце повертає на осінь, втрачаючи свою «припiкаючу» силу. Відбувається символічний похорон солом’яного опудала Ярила (Кострубонька). Спалюють опудало з веселими жартами, розвагами.
14 липня — Стрибог (Позвізд).
Літнє свято Бога Вітру — Бога повітряного простору, від якого залежить погода. Вшановують його хлібом, варениками, якими пригощають чотирьох вітрів біля води.
З 20 по 27 липня — Перуновий тиждень
Під час цього тижня відбуваються обряди Перунування — прославлення Перуна. Бога-громовержця влітку вшановували трьома основними святами, якi входили в цей тиждень.
20 липня — літнє свято Перуна – 2 серпня – пророка Ілії
Перун пов’язаний з громом та блискавкою. Наші Предки вважали, що Перун б’є мечем-блискавкою ворогів Сварги, тобто найвищого Неба (Сварога). Ллється дощ — Даждь Божий — як знак любові Сварога до Матінки-Землі. Матінка-Земля народжує дерево життя Дажбожих онуків.
Проте Перун — це не сам грім та блискавка. Поняття Перуна — це принцип божественного прояву в громі та блискавці, це енергія очищення. Блискавка — це фізичне місце, де проявилася сила Перуна, так само як Сонце — місце, де проявляється сила Дажбога (тепло, необхідне для дозрівання плодів). Тут діє Божественний закон (принцип), що вищий навіть від самого образу Божества. Отже, наші праукраїнські боги — це не стільки природні явища, скільки те, що стоїть за ними, тобто світ Прав, закон, який правує Всесвітом. За силами природи бачимо волю богів у дії. Бог є причина, а явище – наслідок.
Перун, проявлений у блискавці, дає рухливість, активність і життєву енергію всім істотам. За Велесовою Книгою, Перун — Бог Прі (боротьби), Бог воїнської доблесті і слави, захисник і покровитель чоловіка-воїна. Це він кує непереможний меч русичам у своїй небесній кузні, куди був узятий отець Ор — прабатько українців.
Перуна вшановували в Боголіссях (священних гаях), де росли священні дуби (перунові дерева). Перед найстарішим і найвеличнішим дубом стояв жертовник з каменю — вівтар, на якому палало невгасиме полум’я. Особливий Волхв — служитель культу Перуна — постійно вартував біля ватри. І вдень, і вночі сюди міг прийти державний муж, воїн-дружинник чи будь-який інший віруючий, щоб помолитися, скласти жертву, попросити благословення у Волхва, освятити зброю.
У липні, в часи найбільшої активності сили Перуна, і відбувалося Перунування — славлення Перуна, воїнські братчини (священні ритуальні бенкети), поминання воїнів-побратимів, що «відійшли до Лук Сварожих» — загинули на полі бою. В основі цих обрядів — поняття священного героїзму, про який писав Володимир Шаян, досліджуючи Велесову Книгу:
«Грудка Землі, зрошена живою ще кров’ю Героя, — це його перепустка до Неба. Цю «перепустку» не можна купити на «відпусти», як у середньовіччі. Його ціна — це кров, пролита за Батьківщину… Орден Перуна існує вічно в Сварозі… Бо ж пам’ятаємо, що поранені козаки затулювали рану грудкою Святої Землі… Вона затримувала кров… або цю грудку землі забирав козак з собою до Небес».
Молитвою до Перуна починалася кожна битва: “Слава Богу Перуну вогнекудрому, який стріли на ворогів верже і вірно по стежці вперед веде, бо єсть Він воїнам суд і честь, і яко златорун, милостив – всеправеден єсть!” (дошка 11-Б). Із Перуном також пов’язане вчення про переселення душ загиблих воїнів, бо: “Це Він нас веде стезею Правою до брані і до Тризни великої по всіх полеглих, які йдуть у Життя вічне до Полку Перунового”. Тут натрапляємо на поняття Полку Перунового, яке ототожнюється з військом, Божественною армією, а також самим військовим походом чи битвою. Битва – староруське пря. Звідси й ім’я Перуна.
Полк Перуна живе у Сварзі вічно, бо до нього входять тільки хоробрі лицарі, які загинули на полі брані й упали, затуливши свою рану рідною землею. Ця жменя землі є їхньою перепусткою до Лук Сварожих. Смерть воїна за Рідну Землю дає йому безсмертя, тому смерті не боялися:
“А по смерті своїй станемо перед Мар-Морією, та щоб сказала вона: “Не можу винити того, яко наповнений землею, і не можу його одділити од неї”. І Боги, що там є, скажуть тоді: “Се русич і залишиться ним, бо взяв землю до рани своєї і несе її до Нави” (дошка 37-Б).
Страшно було стати рабом, бо раб по своїй смерті у всіх своїх наступних перевтіленнях залишиться лише рабом свого пана, а його душа також належатиме його рабовласникові, тому: “немає іншого вороття, аби лишитися при житті. Ліпше мертвими бути, бо живі працюють на чужих, а те – ніколи!” (дошка 8/3). Варто згадати святі слова нашого Великого князя Святослава: “Ліпше потятими бути, аніж полоненими. Мертві бо сорому не мають” (Літопис Руський).
Християни перенесли культ Перуна на своїх святих. Наведу цитату із праці митрополита Іларіона:
«Пізніше, з прийняттям християнства, культ Перуна забувався дуже поволі, і не забувся зовсім, але був перенесений на Святих громовиків: Іллю, Михайла й інших. Постало кілька громових свят: Гавриїла 13. VII, Кирика 15. VII, Іллі 20. VII, тріскуча Анна 25. VII, Паликопа – Пантелеймона 27. VII. Найпопулярніший громовик – це Ілля. Він їздить по Небу в вогненному возі, і головно – полює на чортів вогненними стрілами та блискавками. Свято Іллі, 20. VII, на Гуцульщині зветься “громовим Святом”. Володарем блискавки часто звуть Паликопу (Пантелеймона) чи Палія. Архангол Михаїл під час грози носиться на крилах по Небу й полює на злу силу.
Як грім ударить, треба хреститися;є навіть приказка: “Грім не вдарить, мужик не перехреститься”. Прийшовши в четвер увечері зі Страстей, дітям опалюють страсною свічкою трохи волосся, – щоб не боялися грому; так само помагає й громниця, стрітенська свічка. Під час грози, коли Перун чи Ілля женеться за нечистою силою чи за демоном, треба конче позатикати комини, щоб ці сили часом не вскочили до хати.»
22 липня — літнє свято Перуниці(Блискавиці). Жіноча іпостась Перуна — Блискавиця (по нар. Молонія — блискавка) – 4 серпня – Маріїї Магдалини
Велесова Книга подає вчення Рідної Віри надзвичайної сили — культ Землі, культ Живої Води, культ Вогню-Сварожича, таїнство Священної Жертви, таїнство Смерті і Безсмертя. Тут, поруч з Перуном, стрічаємо й Перуницю — жіночу постать Божественної потуги наших Предків:
А тому, що впав у полі,
Перуниця дає Води Живої напитися,
А напившися її, він їде до Сварога
На білому Коні.
І там стрічає його Перунько
І веде до блаженних своїх хоромів.
А там перебуде він час
І отримає нове тіло.
І так має жити і радуватися сьогодні
І до вічних віків,
Творячи за нас молитви.
Перуниця ще мала ім’я – Мати Слава, або Магура, Мати-Птиця, або Птиця Вишня уявлялася у вигляді прекрасної крилатої Діви у військових обладунках, яка співає закличну пісню, підбадьорюючи воїнів у їх прагненні до Перемоги над ворогом – подруга Перуна, який завжди є покровителем мужчини-воїна.
Мати Слава – віща птиця наших Пращурів. До появи Велесової Книги ми про неї нічого не знали, хіба що на стародавніх малюнках бачили казкову птицю з жіночим обличчям, часто в золотій короні. До нас дійшли різні її імена: Жар-Птиця, Птиця Гамаюн, Птиця Сирин, Птиця Алконост. Однак ми нічого не знали про її духовне призначення. Із текстів Велесової Книги можемо відтворити образ Матері-Слави:
“Ось прилетіла до нас, сіла на дерево і заспівала Птиця, і всяке перо сяє різними барвами, так що вночі стає ясно, як вдень. А співає пісню до боротьби, то й будемо битися з ворогами” (дошка 8/2). “А Мати-Слава б’є о боки свої, навколо неї сяє світло до нас. І всяке перо іншої барви – червоне, синє, блакитне, жовте і срібне, золоте і біле. І та сяє, як Сонце Свароже, і колами йде посолонь. Та світиться сімома красотами, як заповідано Богами нашими. А Перун, уздрівши її, гримить у Небі яснім” (дошка 7-Е).
Посолонь – дослівно “по Со(л)нцю”, напрямок за сонцем, тобто за годинниковою стрілкою. Перун, побачивши посестру, вітає її своїм громом. Її ім’я Волхви й князі завжди згадували перед боями, промовляючи Слово перед полками, щоб підняти дух воїнства. Мати Слава – віща птиця, посланниця Богів, що співає воїнам “Пісню Ратну”, а народу – Божественну славу; вона ж віщує майбутнє тим, хто вміє почути її таємну мову. Вона знає все на світі: про Сотворення Світу, Неба і Землі, про Богів Прави, Духів і героїв, людей і звірів. Мати Слава, як віща птиця, може пророчити наслідки бою, підказувати війську, як краще здобути перемогу. Вірогідно, такі перекази свідчать про якийсь невідомий нам спосіб ворожіння, при якому Волхви отримували відповідь:
“Тут бо прилетіла до нас Птиця Божеська і прорекла: “Відійдіть на північ, і нападете на ворогів, коли вони підуть на села наші”. Опісля так і було: зробили вигляд, що йдемо на північ, а (потім) напали на них і розбили їх” (дошка 6-А).
Після битви Мати-Слава ходить по полю прекрасною дівою Магурою, збираючи полеглих. Вона торкається своїм золотим крилом полеглого русича, цілує його в холодні вуста і підносить золотий кубок, повний Живої Води. Тоді Душа загиблого відправляється до Лук Сварожих, щоб поповнити Полк Перунів; тут, у Сварзі, він вічно житиме й пам’ятатиме останній поцілунок Магури.
“А Мати скликає до Лук Твоїх, Свароже великий! І рече йому Сварог: “Іди, сину мій, до тієї краси вічної. А там побачиш, що діди і баби твої в радощах і веселощах, хоч досі гірко плакали, а зараз возрадуються з життя твого вічного” (дошка 7-Е).
У цей день остеpiгaлися пpaцювати в полі й на городі, боячись, що Перуниця розсердиться на таку байдужість до її свята.
27 липня — Чур, Паликопа. – 9 серпня – Великомученика і цілителя Пантелеймона.
Завершення Перунового тижня. Бог Паликопа — вартовий святкових днів, який cпocтepiгaв, щоб богів шанували належним чином, i карав своєю блискавицею тих, хто не дотримувався звичаїв.
Йому молилися, щоб уберіг копи збіжжя від вогню. Чур — дух межового вогню, походить з дуже дaвнix часів, пильнує майно i власнicть Роду (ним присягалися, застерігали: «Чур, моє!») у санскритськiй мові слово чур означає «палити». У цей день також вшановували Дажбога як покровителя обжинок, стрибали через священний вогонь, роздавали дітям ритуальне печиво «сончата».
Митрополит Іларіон у своїй праці писав:
«Якоїсь особливої однієї назви для домового бога в нас не склалося, але одною з них була, здається, Чур чи Цур та Пек. Цур і Пек так само оберігали родину, і в разі небезпеки на ворога пускали свого Цура й Пека закляттям: “Цур тобі, Пек!” Звідси й старі наші вирази: “цуратися” – відділятися, відійти від когось за мету Цура, “спекатися” – позбутися неприємного при допомозі Пека. Може сюди й слово: безпека, небезпечний (без Пека).
Чур або Цур, ст. сл. Щур, – це обоготворений предок. Кажемо часто й тепер: Цур тобі, пек тобі! Божок Цур охороняв і родове майно, границі. “Від-цуратися” – покинути свою родову границю, своє родове (див. Ключевський: Історія Росії т. І ст. 139».
Серпень — Спасівка, Спасич.
Спаси — давні праукраїнські боги. Спасівка складається з трьох головних свят. Місяць Спасич згадується у Велесовій Книзі як місяць подяки Богам Спасам за добрий урожай. Ритуали проводилися на високих горах, скелях або біля священних джерел (у місцях, якi люблять Боги), відбувалося поминання Предків, загиблих воїнів, молитви за спасіння Душі, лад у державі, відбувалися братчини.
Галина Лозко у своїй праці «Коло Свароже» пише:
«Хто ж такий Спас? Чи є якісь згадки про нього в наших язичницьких джерелах? Архаїчність спасівських обрядів спонукала багатьох дослідників висловитись на користь язичницького походження Спаса. Так, Г.Дяченко писав: «Спас, Спаситель – це «ізбавитель» від усяких бід і нещасть. Не слід думати, що це слово одночасне явищу християнства, навпаки, воно вживалося слов’янами ще в язичництві. У Краледворському рукописі вже згадується, що «слов’яни називали своїх богів Спасами».
Вірогідно, у слов’ян, так само як і у ведійській традиції, поруч з іменем Бога вживався його епітет, приміром Всевишній Сварог. Так само у Велесовій Книзі серед назв місяців (тижнів чи декад) знаходимо назву Спасиць (Спасич). Можемо припустити, що це були дні, призначені вшануванню Спаса».
Свято Спаса присвячені Дажбогові. Воно припадає на завершення основних польових робіт.Наші предки з вдячністю зверталися у молитвах до Бога Спасителя, який так щедро обдаровував новим урожаєм.
Свято Спаса поділяється на три частини:
1 серпня – Маковий Спас (Спас на воді) – 14 серпня – семи мучеників Маккавеєвих
6 серпня – Яблучний Спас, Великий Спас, (Спас на горі) – 19 серпня – преображення Господа нашого Ісуса Христа на горі Фавор
16 серпня – Хлібний Спас
1 серпня – 1-й Спас (Маковий) – 14 серпня – семи мучеників Макавеєвих (початок Успенського посту)
Маковий Спас (Спас на воді), відповідно до Кола Сварожого, тотожний таким святам як Стрітення (1-2 лютого), Ярилиця (1-2 травня), Діди (1-2 листопада). У ці дні Кола Сварожого ушановували Предків, бо припадали вони на 40-й день від смерті попереднього прояву Сонця.
Маковий Спас (Спас на воді) пов’язувався з Богинею Води Даною, або Мокошею, яка водночас була покровителькою жінок, родючості, рослинності – взагалі водної стихії. До Першого Спаса пасічники відбирали мед, щільники (соти), топили віск, заготовляли мак та зілля.
Мак в Україні – символ родючості, оберіг від злих сил. До першого Спаса виготовляли священний напій – мед.
Ось опис свята Макового Спасу за книгою Василя Скуратівського “Святвечір”:
«Напередодні свята виготовляють “маковійську квітку” з городніх і частково лісових квітів. Букет має бути різносортним: з чебрецю, чорнобривців, кудрявців, рути-м’яти, васильків, нагідок та ін. Кожне зело в букеті виконує свій символ-оберіг і до кожного господиня промовляє приказки, наприклад для льону: “Рости вище по коліна, щоб в нікого з нас голова не боліла”; “Білися біло, щоб хустками твоїми нашій (ім’я дівчини) весільну голову покрило”.
Після цього дівчата збираються в гурти, плетуть віночки для освячення в храмі. Рано-вранці храмові дзвони оповіщають про свято. Розбудивши дітей, ненька оздоблює “маковійську квітку” намистом, пов’язує червоною стрічкою і, обгорнувши рушником, приказує:
– На, доню, квітку цю, щоб ти була така гарна, багата й пригожа, як ця квітка, щоб тебе хлопці любили, як люди люблять квітку.Малеча може готувати квіти безпосередньо перед богослужбою. Після молитви священик виголошує повчальну проповідь для дітвори: аби були чемними, шанували батьків і старших, не лихословили, добре вчилися, допомагали по господарству, були охайними. Це чи не єдина храмова відправа, участь в якій переважно беруть підлітки.
Опісля всі стають в коло, і священик освячує квіти, коржики та пиріжки з маком. Вдома дітям готують святковий стіл. “Маковійну квітку” підвішують до сволока або до божниці. Вона висить протягом року як оберіг.
Оскільки Маковій вважається дівочим і дитячим святом, то юнь у цей день не працює. Підлітки грають на луках у різноманітні ігри. Молодь натомість збирається на гулі в лісі, щоб розвеселитися й поспівати спасівських пісень. Хлопці в цей день жартівливо називають дівчат “макодзюбками” чи “маковійками”.
Крім квітів і виробів з маку на Маковія освячують воду, зокрема криниці. Урочистий хід від храму до криниці влаштовують під співи і музику.
Біля криниці виставляють два столи: на одному хліб із сіллю та запалену свічку, а на іншому – свічку, свячену воду й колово (кутя). Ця обрядова страва призначається добрим духам та предкам.
Також роблять символічне клечання – втикають обіч свіжі галузки, при потребі саджають дерева. Біля джерела запалюють два вогнища, обкурюють живограї димом з цілющих трав, влаштовують різноманітні ігри, забави, співають обрядових пісень, читають магічні заклинання.»
Сім братів Маковеїв, святом, яких християнська церква спробувала замінити Маковий Спас приклад того, як іудохристияни заставляють вшановувати тих, хто розіпнув Христа. Брати Макавеї заснували священичий Гасманейський рід, стали фундаторами фарисейської віри і проголосили вірність Торі найвищим законом. Це справді святі, але юдейського народу, бо вони дали ідейну основу для розп’яття Христа. Християнська церква, з подачі юдеїв, почитає «святих братів Макавеїв». У нас достатньо своїх святих і мучеників за християнську віру, яких закатували нащадки Макавеїв і яких варто вшановувати. На щастя, наш народ виявляє знову свою мудрість. Майже ніхто не знає хто такі Макавеї, лише знають, що це свято, коли треба святити мак. Тобто генетична пам’ять слов’янських свят, пов’язаних із сільськогосподарською обрядовістю, духовний потенціал наших прабатьків нейтралізовують негатив цих юдейських святих.
6 серпня – 2-й Спас (Великий, Яблучний), Спас на горі – 19 серпня – Преображення Господа нашого Ісуса Христа.
Опісля семи шестиденних тижнів від Різдва Купала святкувалося Великий Спас. Аналогічне свято Трійці відбувалося 6 травня за постійним сонячним календарем.
Галина Лозко так описує це свято:
«Боги Спаси вшановувалися на високих горах, скелях або біля джерел (у місцях, які люблять Боги). Тут відбувалися також військові братчини, тризни, поминання загиблих воїнів.
В Україні була дуже сильно розвинена магія початку, тому й перші плоди Землі потребували ритуального освячення, щоб забезпечити достаток протягом року. А це досягалося і через пожертву. Приносили жертви воді, вогню, волхвам, кумам та сусідам, яких наділяли яблуками, грушами, медом, сотами тощо. Водночас здійснювалося і поминання предків, після братчини казали: «З нами поїли й ті душі, яких споминали».
Освячені «початки» зберігали до нового врожаю або початку посіву, їх використовували протягом року для лікування, підкурювання, оберегу, а по закінченню річного круга (Кола Сварожого) – ритуально знищували рештки, тобто кидали в багаття, на городи, на воду… На Яблучний Спас також побутували обряди з водою: освяченою водою скроплювали зорану під озимі землю».
За В. Скуратівським, зібравши у кошик овочі, фрукти, мед, господарі вранці йшли до храму. Після відправи волхв освячував принесені продукти і свічки.
Повернувшись з храму, господар із свічкою обходив пасіку, після чого запрошував родину на обід або громада влаштовувала братчину. Спочатку їли яблука з медом, а потім вживали інші страви.
16 серпня –Хлібний Спас (Третій Спас).
Знову наведу цитату із праці Галини Лозко «Коло Свароже»:
«Третій Спас має назву Хлібного Спаса. До цього дня господиня випікає перший хліб з нового врожаю. З хлібом – сіллю проводжає вона господаря в поле, де він сіє озимину. В язичницькій вірі не було спасівського посту, як це є в християнстві.
Крім того, магія початку не суперечила часові дозрівання плодів, бо календарні терміни освячення дарів Землі встановлювалися волхвами згідно з погодно – кліматичними умовами. Отже, коли дозрівали яблука, їх освячували і споживали. У християнстві ж через відставання (перенесення всіх свят на 13 днів) виникла розбіжність між дозріванням плодів і дозволом їх споживати. Тому видається нерозумною заборона споживати вже дозрілі яблука, чекаючи цілий місяць до «Преображення Ісуса Христа». Щоб якось виправдати ці заборони, попи вигадували різні «легенди» про померлих дітей, які нібито позбавляються на тім світі золотих яблучок, якщо їхня мати з’їсть яблуко до Преображення».
У народі, крім зазначених, збереглися ще й такі назви, як Грибний, Ягідний, Горіховий, Полотняний. Мабуть, у давні часи їх було ще більше, бо кожному овочу свій строк. Кожний овоч, як плід Землі і Сонця, мав бути присвячений Рідним Богам, тож ніяких заборон на їх вживання не було. Перші овочі, квіти, мед та медові соти, мак, хліб з нового врожаю освячувались рідними молитвами, пригощалось ними близьких — таким був обряд початку споживання перших плодів.
19 серпня – Свято Стрибога (Посвистач).
У цей день примічають, яка погода: якщо вітер теплий — буде добрий врожай вівса.
У Володимировому пантеоні поруч із Перуном стояв кумир Стрибога, якого вшановували не менше, ніж Перуна. У «Слові про Ігорів похід» Стрибога згадують як Бога-родоначальника усіх вітрів. Це один із найстародавніших богів у трипільців, етрусків, римлян. Д. Шеппінг висловив припущення, що Стрибог є однією з іпостасей Перуна — його втіленням у повітрі. Він, як і Перун, пов’язаний зі Стрільцем та його атрибутами: стрілами й луком. Його стріли летять за вітром, тому й божество уособлює силу вітру.
Хоча, незважаючи на всю суворість вітру, він є не тільки творцем негоди, але й творцем музичних мелодій. Адже саме «подих вітру» — дихання, дмухання у найпростіші музичні інструменти (сопілки, дудки, ріжки) — створює музику.
Пізніше Стрибог отримав назву Позвізда, або Посвистача — покровителя погоди. Йому молилися, щоб дав добру погоду на врожай. Особливо важливе значення Посвистач мав для війська. Пантелеймон Куліш записав у Козелецькому повіті на Чернігівщині в 1856 р. розповідь 85-літньої жінки Гуйдихи та стару козацьку «Думу-сказання про морський похід старшого князя-язичника в християнськую землю»:
«… Бач, кажуть старії люде… да Бог його знає, відкіля вони сеє уже знають: чи то їм уже такеньки Прадіди розказували, чи інак як, Господь їх знає… як-то воно буде таке, що люде так ізживуться, що як комашки ті стануть! Аже ж, як подивиться на теперішнього чоловіка, дак іще либонь не швидко таке мале переробиться, і світ іще замісь довго стоять буде. Не нам, бач, дождать сього: хіба вже діти наші, чи внуки, або далі. Да то сказано, що люде сі великиї були зовсім не те, що ми, християне: у їх і Бога якось інак звали — кажуть Посвистач якийсь. Він кажуть-то установляв годину усюди, а більше нічого і не знав: об другім чім другії знали і порядок свій давали». Далі в думі розповідається про те, що князівські дружинники «своєму Богові Посвистачу моляться, щоб він їм годину (погоду) дав та моря не турбував».
Цікаво, що сама дума вже позначена християнськими впливами, однак наведений фрагмент розповіді має залишки язичницького мислення, а саме: поки вірили в свого Бога (Посвистача), були великі, «зовсім не те, що ми, християне».
Стрибог близький до грецького Кроноса — Бога невмолимого часу, який поглинає, страчує те, що сам породив. Хоча у слов’ян також відомий і Числобог — Бог Часу, про якого йтиметься далі.
У Велесовій Книзі читаємо: «Стрибог свистів у степах» (дошка 5-Б); «А Стрибог вітри яритиме на землю» (дошка 38-А). Про те, що Вітри — Стрибожі онуки, знаємо також зі «Слова про Ігорів похід». Корінь стр– мають слова, які позначають швидкість: стріла, струмінь, стріляти, стрімкий, стрімголов, стрічати. Ім’я Посвистач він отримав, напевно, від того, що Вітер свистить у просторі.
Найближчим часом наші менеджери дадуть відповідь
