Яку суперсилу дає українцям виконання шевченкового заповіту – Марія Оринчак

Ранок неділі. Регіональний потяг з Відня до Зальцбурга. Шукаємо вільні місця, перемовляючись українською. Та вільно тут, сідайте, – раптом каже нам пані років 45-ти, усміхаючись. Поруч з нею старша на вигляд жінка. Приїхали до Австрії у перші дні війни з Києва. У неділю, як багато європейців, їдуть в міста поблизу погуляти та роздивитись архітектурні скарби. Нині мандрують у Лінц.

Мешкають жінки у селищі, де з 9 тисяч людей – півтори сотні тепер українці. Їх прийняли австрійські родини. Наразі можуть жити тут до кінця вересня, а далі скажуть. 

Для переселенців щотижня проводять уроки німецької. Щоправда, зізнається пані, викладають теж німецькою, тож зрозуміти не завжди легко.  Розмовляємо про те-про се та повертаємось до своїх справ. Я читаю новини – пані навпроти мене витягає підручник з німецької, що за дизайном скидається на дитячий. Пані навпроти мене – та, що старша. В Україні вона вже, мабуть, давно на пенсії. Але жінка наполегливо вчитується в слова і те, що не розуміє, перепитує в коліжанки.

Пані вже звикла до Австрії, та планує повернутись до Києва, до рідних. Але недільного ранку не дивиться серіали, а вчить німецьку попри сивину в скронях. Бо шанує чуже, бережучи своє. Все, як Шевченко заповідав. Бо для українців властиво поважати культуру інших і швидко адаптовуватися до нових реалій. 

Це лише одна з суперсил наших суперлюдей. Але, мабуть, саме вона відкрила шлях мільйонам українців до десятків європейських країн у перші дні війни. Саме вона допомагає сьогодні тисячам українців знаходити роботу в чужих державах навіть без знання мови. І саме вона допоможе нам зберегти інтерес до України і опісля війни, що дасть нашій державі шанс стати новим центром культурного життя у Європі.