Ще з червня 2020 року у Парку Культури триває проєкт «Календар війни», в рамках якого на центральній алеї встановлюються тимчасові інсталяції, що нагадують відвідувачам – війна на Сході країни триває. Там уже встигли встановити копію літака Іл-76, який впав біля Луганська, інсталяцію, що розповідає українцям про трагедію в Зеленопіллі та металевий сонях, який символізує криваві події в Іловайську.
Презентація наступної, вже четвертої частини задуму із встановленням макету диспетчерської вежі Донецького аеропорту планується в суботу, 30-го січня. Це буде півтораметрова металева скульптура, яку спроектував і виготовив працівник Парку культури коваль Михайло Талама. І хоча планується, що пізніше вежу, як і усі інші інсталяції передадуть у Будинок воїна, але, тим не менше, новина про її встановлення викликала шквал коментарів із несприйняттям такої ідеї в частини львів’ян.
Одне з найпопулярніших запитань: «для чого така інсталяція у парку розваг, адже люди приходять сюди відпочити та розслабитися?».
Дозвольте трішки більше розповісти вам про Парки культури, їхню справжню місію і чому саме там найкраща локація для розміщення таких інсталяцій. Для початку історія. В кінці 1920-тих років культура відпочинку народних мас в Радянському Союзі була невисокою, тож влада ставила конкретне завдання – організувати дозвілля таким чином, щоб воно поєднувало в собі одночасно рекреаційну та виховну функцію. Таке рішення не було новим, його поцупили в Німеччині.
Отже, було вирішено створювати парки відпочинку, на зразок іноземних луна-парків, тільки з однією відмінністю; якщо за кордоном основною метою діяльності таких зон були розваги відвідувачів та прибуток від комерційної діяльності, то в Союзі – пропаганда Радянської ідеології.
Першим таким простором нового типу став реконструйований московський парк Горького, а вже за кілька років по всій території Союзу з’явилося понад 200 нових або осучаснених однотипних парків з однаковими функціями та пріоритетом на ідеологічне виховання населення.
Звичайно, значна увага приділялася також спортивному вихованню, та звичайному відпочинку, однак при тому саме ідея комуністичного раю прослідковувалася в усіх напрямках його роботи; широка центральна алея для демонстрацій, монументальна архітектура вхідних арок, обов’язкові площі для проведення масових заходів. В цей час найменше думали про екологію чи природу, а планування місць відпочинку цілковито адаптовували під ідею зомбування відвідувачів. Звісно ж не обходилося без розрекламованих ударників праці та радянських вождів. Про них парки постійно нагадували радянській людині за допомогою скульптур, пропагандистських плакатів чи квіткових панно.
Це не дивно, адже система Радянської пропаганди намагалася увійти в щонайменшу сферу людського життя. Так, після перших польотів в космос в кожному радянському дворі почали з’являтися дитячі майданчики у формі ракет. Вони мали б нагадувати всім про успіхи космічної програми. І таких прикладів можна навести безліч.
Наш Львівський Центральний Парк Культури не виняток. Хоч він і був закладений пізніше, у 1951 році, проте проектне завдання залишалося незмінним. В новоствореному парку теж відбувалися регулярні ідеологічні масові заходи, виставки досягнень народного господарства, по всіх алеях були розставлені бюсти вождів чи агітаційні плакати. Через це багато дослідників цієї епохи називають тодішні парки культури та відпочинку «комбінатами культури», «фабриками зміни свідомості» чи «школами вихідного дня». Це були потужні інструменти пропаганди, програми діяльності яких несли в собі конкретні цілі і планувалися в центральних органах влади.
До цього часу парки культури в більшості українських міст входять в підпорядкування саме департаментів культури місцевих рад, хоча за розвиток інших міських зелених зон відповідають управління екології. Шкода, що ми не використовуємо на повну весь їхній потенціал, як ідеологічного, так і рекреаційного інструменту.
На жаль, успішна протидія культурній експансії та русифікації в Україні почалася не так давно. Хочеться вірити, що Закон про мову, підтримка української культури, відеопродукції та музики, це лише перші кроки.
З нетерпінням очікую, коли з допомогою законодавців українська ідея почне відвойовувати втрачені позиції на всіх фронтах і нарешті ми зможемо розробити цілісну програму підтримки національного продукту в усіх сферах.
Можливо, саме тоді нам вдасться повноцінно використовувати і такий потенційно успішний інструмент популяризації України та українського, як дозвіллєву сферу, а зокрема – переосмислимо можливості парків культури та відпочинку. Проте, поки ми чекаємо відповідних кроків влади, як вже повелося в нашій країні, успішні ініціативи починаються знизу, завдяки зусиллям волонтерів, активістів, чи просто небайдужих людей.
Саме так і народився парковий проект «Календар війни». Реалізований силами та коштами самих волонтерів він цілком логічно займає своє місце на центральній алеї парку та продовжує уявну вісь від пам’ятника борцям за волю України на вулиці Вітовського, до бюсту гетьмана Богдана Хмельницького і потім аж до Академії сухопутних військ, де навчаються вже сучасні захисники України.
Щиро дякую Олександру Молодому, Ірині Вовк, Сергію Хомчину, Світлані Кухарук та всім працівникам Парк Культури за небайдужість.
Обов’язково прийду в суботу о 15.00 до Парку Культури, щоб ще раз нагадати собі, кому ми завдячуємо за своє мирне небо.
