Нещодавно Володимир Гройсман вчергове «потішив» український народ: пояснив, що зобов’язання перед МВФ треба виконувати, а зростання тарифів на 23% не така вже й велика позначка. Західні колеги вимагали 60%, але шляхом компромісу дійшли згоди.
Реальна ціна не відповідає ринковій, – пояснюють вимоги МВФ експерти. Тільки цікаво, як виміряти ринкову вартість за умов, коли конкуренція відсутня: виробник-бо один.
Нема підняття ціни – нема чергового траншу. А гроші Україні – ой як потрібні. Ну, війна у країні і т.д. Точно. А ще – горіли склади в Ічні.
Підрахувати збитки експерти намагаються ще з 9-го жовтня – суму назвати не можуть і досі. Ну, з відомих причин. Згоріло 70 000 тон боєприпасів, а це – у 5 (!) разів більше, ніж за 3 роки війни.
І поки в уряді запевняють, що субсидіанти не помітять зміни тарифу жодним чином, платоспроможна частина населення готується сплачувати ще один податок – за ту когорту, котра не має можливості розрахуватися за блакитне паливо. Може, така політика «розподілу концентрації ресурсів від багатих до бідних» і спрацювала б за інших умов, от тільки Мінсоцполітики успішно забуває, що вітчизняні «бідняки» і «середній клас» мають геть незначну різницю як у прибутках, так і у витратах.
До чого йдемо? Радянське визначення «зрівнялівка» спадає на гадку перш за все. От тільки «раціональний розподіл ресурсів» зачіпає середній клас (коли він взагалі існує) та бідних, але аж ніяк не десятку (і навіть не сотню) українського «Форбс».
І поки статистики звітують про рекордні зростання прибуткових надходжень до українських олігархічних структур – доходи Ріната Ахметова, до прикладу, зросли на 68%, Вадима Новинського на 113%, а Костянтина Жеваго на всі 209% (Для порівняння: у Німеччині перша десятка рейтингу вважається успішною, коли наростила доходи на 3%) – тим часом державний борг України перетнув рекордну позначку у 65 мільярдів доларів. Та українців вже давно перестали лякати кредитні платежі. Ми їх не повертатимемо. Це робитимуть наші діти та внуки.
