Ніколи в історії не було так багато інформації, доступної для того, щоб побачити реальність – і ніколи в історії не було так багато людей, які відмовляються її бачити. І не потрібно звинувачувати людей. Ніколи не варто цього робити. Адже історія незалежної України – це просто версія подій адаптована під населення…
Правда більше немає жодного значення. Має значення лише те, що люди вважають правдою.
Казати, що голос інтелігенції, інтелектуалів ні на що не впливає і “вони” все одно зроблять по-своєму – не зовсім коректно. Інакше б не атакували і не знищували б науку.
Невелика група людей, застовбивши за собою командні висоти і довівши країну до геополітичної катастрофи, сама себе назвавши елітою, право вважатися такою втратила… Зараз втратила. Причому найгірше, що ці клани зараз роблять, це не те, що вони заробляють на війні і переживають свої найкращі часи, а те, що вони консолідованими зусиллями ефективно і системно не дають з’явитися новій еліті, з’явитися новому порядку – порядку наповненому національним змістом. Роблять це дуже вміло і грамотно, застосовуючи тактику вибуху заміщеної агресії, яку активно підживлюють підбурюючи людей робити дурню і навіюючи населенню нереалістичні очікування.
Спробую пояснити як педагог на прикладі нашої освіти. Напевно всі чули і читали заяви МОН про те, що наші університети кращі ніж деякі європейські, вони дають хорошу освіту. Так от – дати освіту ні наші, ні їхні університети не можуть. Освіту можна лише здобути. Важкою працею. Нерозуміння цієї банальної істини лежить в основі мотиваційної кризи, що паралізувала українську освіту.
А тепер спроєктуйте це на загальнодержавні процеси. Вся система законодавчої, виконавчої, судової влади та професійної підготовки – це дуже продуманий фільтр, який просто відсіює людей, які думають самостійно, які не вміють підкорятися — тому що вони руйнують цю систему. Тому кожен, хто пройшов крізь цей відсів, вже засвоїв установку про те, що є певні речі, котрі ви просто не озвучуєте, а насправді – ви більше не можете про них вже навіть думати.
В тих рамках, у які нас загнали зовнішні сили і свої дурні, нашої активності вистачає лише на те, щоб якось триматися на плаву. Чи має сенс просто триматися на плаву в трикутнику смерті? Чи не мучитися й піти на дно? Питання особистого вибору.
На моє глибоке переконання боротися треба доти, доки є сили боротися. Коли за вікном морок, розум – наша опора.
