регіональні новини
Написати нам
Людмила Калабуха: “Ніколи НЕ повертайтеся в місця, де ви виросли…”
19 Березня, 18:29

Людмила Калабуха: “Ніколи НЕ повертайтеся в місця, де ви виросли…”

Найгарніший та найкрутіший хлопчик школи, синьоокий високий блондин, інтелектуал та спортсмен з багатої знаної родини – недосяжний прекрасний принц, напівбог, одним повітрям з яким пощастило дихати тільки обраним.

І я до них не належала.

Я не була зіркою школи чи класу, не була, як кажуть в американських фільмах про підлітків, популярною дівчиною.

Зі мною не прагнули всі дружити. І на дискотеках, що проходили в спортивному залі (актового залу в нашій школі не було), черги бажаючих потанцювати зі мною не стояли.

Жахливі радянські шмотки, перешиті моєю бабцею з маминих зношених речей, сирітські перелицьовані пальта, взуття зі штучної шкіри, яке ми з мамою носили на двох.

Ні “мальвінів”, ні “пірамід” – ех, джинсовий шик 90-х, мені не були доступні через бідність нашої сім’ї. Перші джинси у своєму житті я купила сама на перші зароблені з продажів саморобної біжутерії кошти вже в університеті.

Коли мене хтось питав, що я слухаю, я завжди впадала в ступор. Що я могла слухати, якщо в мене не було магнітофону?)

Я мало спілкувалася з однокласниками, жила у світі книг, театрів та музеїв. Була дуже сором’язливою. Бувало, коли мене викликали прочитати вірша до дошки, могла зі страху забути всі слова і бігла до медпункту пити заспокійливе.

Зараз пишу і сама собі дивуюся? Невже це все про мене?

Він вчився в паралельному класі, і я спостерігала його здалеку в коридорі в оточенні шанувальниць та блиску слави найкрутішого шлопчика школи.

Я не була впевнена, що напівбог знає про моє існування, а тим більше, знає, як мене звати. Це навіть закоханістю не можна було назвати. Я навіть уявити не могла, щоб він звернув на мене увагу, заговорив, наприклад… Півбог…

А на днях відбулася подія, значимість якої я до сих пір не усвідомила до кінця.

Йду по вулиці і раптом чую, хтось говорить: Міла, привіт!

Я вже давно не Міла, а Людмила, значить це хтось з давніх знайомих. Повертаюся і бачу надзвичайно повного (кг 150), абсолютно лисого, недоглянутого незнайомого чоловіка, на вигляд років за 50-х.

-Вітаю, ми знайомі?

-Не впізнаєш?

-На жаль, ні. Нагадайте, будь ласка, де ми зустрічалися.

-Звичайно, 27 років не бачилися. Ми вчилися в одній школі, я Такий-то з паралельного класу. Не впізнаєш? Та я сам себе не впізнаю: двічі розлучений, кар’єру не зробив, батьківську хату банк забрав за борги, бізнес не вийшов, заробітками перебиваюся, та головне – погладшав он як, вже 5 років не бачив пальців своїх ніг. А ти така гарна, набагато гарніша, ніж в школі, успішна така. Молодець. Ех, не склалося життя. Щось зовсім мені не щастить…

 

І тут я розумію, що це мій прекрасний принц, за яким я таємно спостерігала 5 останніх шкільних років. Я навіть подумати не могла, що він знає, про моє існування, а тим більше, як мене знати.

Потрясіння. Я не знайшла в собі сили підтримувати розмову. Я втекла.

Так, В мене інколи стаються напади паніки, напевно, це моя реакція на стрес – втеча. Тікати, тікати подалі…

Впавши за столик в якомусь кафе, я спробувала розібратися, що саме так мене розхвилювало:

  • Невже я так само виглядаю, як мій колишній однокласник? Ми ж однолітки, йому так само 44.
  • Як він міг зрадити мою потаємну дівчачу мрію, перетворившись з недосяжного напівбога та лисого товстого (і не буду я політкоректно), неуспішного непривабливого чоловіка?
  • Чому я не вважала тоді себе гідною хоча б раз заговорити з ним в шкільному коридорі?

 

Десятки думок роїлися в моїй голові.

Розчарування, жаль до себе, жаль до нього, заздрість до можливостей, якими володіли інші та злість на те, що вони ними не скористалися, відчуття, ніби хтось зрадив мою юнацьку любов…

А потім згадала десятки статей про стрес та депресію після зустрічей з колишніми однокласниками. І заклики авторів – НЕ зустрічатися, НЕ порівнювати із собою та тими, ким ви буди, НЕ повертатися в місця, де ви виросли… Ось цього разу накрило і мене. Сильно криє…

  • 0
  • 978
Схожі публікації