Найгарніший та найкрутіший хлопчик школи, синьоокий високий блондин, інтелектуал та спортсмен з багатої знаної родини – недосяжний прекрасний принц, напівбог, одним повітрям з яким пощастило дихати тільки обраним.
І я до них не належала.
Я не була зіркою школи чи класу, не була, як кажуть в американських фільмах про підлітків, популярною дівчиною.
Зі мною не прагнули всі дружити. І на дискотеках, що проходили в спортивному залі (актового залу в нашій школі не було), черги бажаючих потанцювати зі мною не стояли.
Жахливі радянські шмотки, перешиті моєю бабцею з маминих зношених речей, сирітські перелицьовані пальта, взуття зі штучної шкіри, яке ми з мамою носили на двох.
Ні “мальвінів”, ні “пірамід” – ех, джинсовий шик 90-х, мені не були доступні через бідність нашої сім’ї. Перші джинси у своєму житті я купила сама на перші зароблені з продажів саморобної біжутерії кошти вже в університеті.
Коли мене хтось питав, що я слухаю, я завжди впадала в ступор. Що я могла слухати, якщо в мене не було магнітофону?)
Я мало спілкувалася з однокласниками, жила у світі книг, театрів та музеїв. Була дуже сором’язливою. Бувало, коли мене викликали прочитати вірша до дошки, могла зі страху забути всі слова і бігла до медпункту пити заспокійливе.
Зараз пишу і сама собі дивуюся? Невже це все про мене?
Він вчився в паралельному класі, і я спостерігала його здалеку в коридорі в оточенні шанувальниць та блиску слави найкрутішого шлопчика школи.
Я не була впевнена, що напівбог знає про моє існування, а тим більше, знає, як мене звати. Це навіть закоханістю не можна було назвати. Я навіть уявити не могла, щоб він звернув на мене увагу, заговорив, наприклад… Півбог…
А на днях відбулася подія, значимість якої я до сих пір не усвідомила до кінця.
Йду по вулиці і раптом чую, хтось говорить: Міла, привіт!
Я вже давно не Міла, а Людмила, значить це хтось з давніх знайомих. Повертаюся і бачу надзвичайно повного (кг 150), абсолютно лисого, недоглянутого незнайомого чоловіка, на вигляд років за 50-х.
