Мальва Вовк: Чим лікувати «хворобу» української мови | Львівська мануфактура новин
Підтримати проект
регіональні новини
Мальва Вовк: Чим лікувати «хворобу» української мови
22 Жовтня, 15:56

Мальва Вовк: Чим лікувати «хворобу» української мови

А що для вас українська мова?

Бо для мене насамперед – це тато. Власне йому вдалося прищепити мені любов до солов’їної. Але так, що вже ніяк не позбудуся того. А якою вакциною?

Віршами Костенко, Павличка, піснями гурту «Соколи», Раїси Кириченко та Гнатюка. Їх тато вмикав в авто під час довготривалих подорожей більш, ніж 20 років тому, а рядки з поезії цитує досі.

І вперто, терпеливо тоді пояснював, що саме українських треба слухати виконавців. Або ж ніяк не міг спокійно сприймати мої розповіді про друзів чи школу – перебивав культурно і виправляв «приймати» участь на «брати», «я вибачаюсь» на «перепрошую» чи «прошу вибачення», а «вирішувати» проблеми на «розв’язувати». Та думаю, що мову неможливо вивчити, її треба відчувати.

Я ніколи не знала правил, які змушували зазубрювати в школі, хоча нові знання – завжди цікаво, а писати твори на уроках літератури – найбільше задоволення. Оте «відчуття мови» в мені десь трохи завжди було.

І з часом завдяки кілограмам хорошої літератури проростало, та й продовжує зараз. А ще та слабкість до діалектів.

Може тому, що дитинство минуло в селі, а там мова українська особливо барвиста та яскрава. Ті діалекти – як «підмови» солов’їної , як гілки одного дерева. І в кожному селі «свої» слова, звертання, інтонації та наголоси.

Тому українська, як степ – безмежна. Її просто треба любити і мати в серці. Вона ж– частина нас самих, наша ідентичність, приналежність до окремої землі, до найкращого народу.

Та все ж найбільше голод до рідної мови відчувається, мабуть, закордоном, де ти, як добрий собака: і ніби менш-більш розумієш, а сказати нічого не можеш. Тоді кожне почуте українською слово – лікує, зігріває і доплюсовує сили.

Ну а болить те, що спостерігаючи за «нашими» на чужій землі, стає соромно, бо більшість з них, переступаючи кордон, починають сміливо, але ламано і потворно говорити мовою іноземною.

Йдеться про кордони насамперед з нашими найближчими сусідами. І це не виглядає ані розумно, ані інтелігентно, а є просто неповагою до самого себе, і пахне мені завжди відчуттям меншовартості.

Думаю, сягає проблема корінням в сиву давнину, бо хто нами тільки не керував?! І через це ми десь трохи ту свою ідентичність та самоповагу розгубили. А вона якраз і в мові також.

І це наша біда, певною мірою хвороба.

А з недугами роблять що? Так – їх лікують!

І мовну біду теж: насамперед любов’ю до рідної української, далі добрими книжками, фільмами, цікавими людьми і найголовніше – бажанням.

  • 0
  • 952
Схожі публікації