регіональні новини
Написати нам
Марія Оринчак: “Мої перші вибори, загублений паспорт і друзі з Інстаграму”
19 Квітень, 20:00
Марія Оринчак: “Мої перші вибори, загублений паспорт і друзі з Інстаграму”

Неділя, 31 березня. Я вперше йду голосувати. Зазвичай після вихідних приїжджаю з дому до Львова близько сьомої вечора, але сьогодні їду швидше, щоб точно встигнути на дільницю. Я до останнього вагаюсь, кого ж обрати, бо справа це відповідальна.

Мій паспорт у вигляді id-картки. У законі чітко не прописано, чи потрібен до неї витяг, щоб проголосувати. Але хтось зі знайомих юристів розповідав, що його обов’язково мати з собою.  Одразу після приїзду до Львова починаю шукати цей невеличкий, зовні зовсім не примітний, документ, який з легкістю можна переплутати з якоюсь чернеткою, порвати і викинути.

«Він точно десь тут, десь в одній з книжок», – бурмочу сама собі під ніс, намагаючись  заспокоїтись.

Подруга, з якою маю йти  голосувати, вже теж починає нервувати.

«Ні, ну ти не могла якось серйозніше до того поставитись? То треба було ще минулого тижня все знайти і підготувати собі, а не зараз шукати за декілька годин до закриття дільниць».

Тепер ми перебираємо мої папери удвох. За два роки навчання у мене, як у старанної студентки, їх назбиралось багацько – над моїм ліжком три полички заповнені всілякими документами, роздруківками, ксерокопіями та книжками про всяк випадок. Усі ці стоси потрібної та непотрібної літератури опиняються на моєму ліжку. Ми поспішаємо, ми хочемо як найшвидше виконати свій обов’язок – прийти і проголосувати.

Зрештою, усі мої документи ми перевернули з ніг на голову, а необхідного витягу так і не знайшли. Я у відчаї, коліжанка налаштована більш оптимістично:

«А, може, того витягу взагалі й не треба», – з надією каже вона.

«Може, то спитати в тих, хто вже голосував. Точно: зараз сторіс в Інстаграм запощу, хтось точно скаже, питали в нього витяг чи ні», – і, хоч я не велика прихильниця цієї соціальної мережі, беру і питаю в онлайн-френдів про наболіле.

На моє здивування, за декілька хвилин мені відписує близько 15 моїх ровесників з різних куточків Львівщини, що їм вдалось проголосувати без того клятого папірця.  Заспокоююсь і йду голосувати. На дільниці, на моє здивування, бюлетень мені видають не бабусі пенсійного віку, а такі ж молоді люди, як і мої друзі. Я ставлю галочку напроти прізвища кандидата, якому вірю, кидаю бюлетень в урну і відчуваю: «Місія виконана!»…

А тепер мораль: якщо раніше всі вважали, що молодь на вибори не ходить, і їй начхати на майбутнє країни, то тепер так ніхто не насмілиться заявити. Молодь йде на вибори, а як голосує – то вже інше питання – тут, можна припустити, винні частково ті, хто виховував цю молодь. І йдеться не тільки про батьків, а й про всі можливі інституції, які мають вплив на формування вміння критично та тверезо мислити. Для мого покоління проголосувати – це не щось буденне. Для нас наш голос – це точно не те, що можна продати за кілька пачок гречки чи 500 гривень. Ми, принаймні поки що, віримо у те, що змінити щось в цій країні можна і від нас теж дещо залежить.  І ще дещо важливе: молодь йде не тільки голосувати, а й працювати у виборчі комісії. Вона чітко усвідомлює, що брудною політику роблять брудні люди. І, щонайменше, намагається щось змінити.

У неділю я піду на вибори знову. Папірця так і не знайшла. Кандидата, за якого проголосовула у першому турі, у бюлетені уже нема. Але я твердо знаю, що оберу Україну!

  • 0
  • 1197

Схожі публікації