Відповіді вона, звичайно, не чекала. Пришвидшила темп, і залишила мене з тою думкою. Напевно, не гоже порівнювати поважних радянських дам з собачаками, але дуже вже нагадало маленьке цуценя, яке зробить своє і просто тікає…
А відповісти було що…
По-перше, яке право має ця жіночка говорити мені щось про мою країну, якщо не вважає за потрібне навіть говорити українською?
По-друге, чому вона досі тут? Як все так зле, то чому б не поїхати туди, де Союз все ще живий, просто модернізований і задекорований під вимоги часу?
По-третє, до чого тут Європа? Хай живе собі 100 років щасливо, ми це ми. Наші проблеми створила не Європа, і не їй їх вирішувати…
І останнє. Я народилась в Україні, громадянкою УКРАЇНИ. Про життя в Союзі знаю лише з підручників. І картина виглядає невеселою… Ні, я не живу в ідеальній країні. Але в іншу не хочу, бо тут я вдома. А дім треба поважати, любити і цінувати. Що не так – лагодити. Не подобається дім? Так шукайте інший…